Напередодні весілля Орландо востаннє завітав до своєї парубоцької оселі на околиці міста, де він жив у самотині, бо ж був лицар-одинак та ще й сирота. Батьків Орландо втратив ще в дитинстві, до створення Дивограда. Лицареві лишилося всього одну ніч переночувати у своїй оселі. Завтра він стане чоловіком принцеси Світани і житиме в королівському палаці.
Орландо наближався до дверей, і раптом дорогу йому перебіг чорний кіт. Тю! Хоч Орландо й не був забобонним, але… Кіт був якийсь дивний, незвичайний – з великими голубими очима і жовтим бантом на шиї.
Перебігши дорогу, кіт підморгнув Орландо і усміхнувся.
Орландо ніколи не бачив, щоб коти усміхалися. Та й взагалі не бачив він котів з голубими очима.
Задивившись на дивного кота, Орландо перечепився об якийсь камінь і бебехнувся на землю. Прямо носом у калюжу.
Пролунав регіт.
Орландо звів голову. Реготав незвичайний маленький чоловічок з напрочуд негарним, я б навіть сказав, потворним обличчям: довгий горбкуватий ніс з’єднувався з підборіддям, одне око заплющене, друге вирячене, вся шкіра вкрита бородавками й темними плямами.
Орландо рвучко підхопився на ноги:
– Ти хто такий?
– Метр Бридакус! – гордо відкинув назад голову чоловічок.
– Метр!.. – пхикнув роздратований Орландо. – Справді! Більше й не буде. Навіть сантиметрів вісімдесят.
Бридакус спалахнув:
– А ти хто такий?!
– Орландо.
– Орландо? Ні, ти ще не Орландо. – Бридакус змахнув руками. – Отепер ти Орландо! Ха-ха-ха!
І Бридакус зник. І дивний чорний кіт теж зник.
Орландо відчув: щось раптом змінилося на його обличчі. Він мацнув себе рукою і похолов. Замість носа й рота в нього був великий костяний орлиний дзьоб!..