ВІН СТАВ ТРУДІВНИКОМ
У матері троє дітей – дочки Наталочка, Оля й маленький-маленький син Олег. Йому тільки два роки. Він часто питається мами й сестричок: «А це що? А чому голуб літає, а курка не літає?»
У суботу мама сказала дочкам:
– Давайте підметемо подвір’я. Багато назбиралося сміття.
Мама, Наталочка й Оля взяли віники й стали підмітати подвір’я. Сміття зібрали в купу, віднесли на город і запалили.
Горить сміття. А малий Олег побачив на подвір’ї соломинку. Узяв її і поніс до вогнища. Віддав матері й каже:
– Ось я підібрав соломинку.
Мати взяла з рук Олега соломинку й кинула у вогнище.
– Сьогодні в нашого Олега велике свято, – каже мати дочкам.
– Яке свято? – дивуються Наталочка й Оля.
– Він став трудівником.
ЯК ЖЕ ВСЕ ЦЕ БУЛО БЕЗ МЕНЕ!
Яринці сім років. Завтра їй до школи. Відчинила мама шафу, виклала всі платтячка Яринчині, приміряє і думає, яке одягти доньці на шкільне свято.
Побачила Яринка серед того усього маленьку-маленьку сорочечку – трошки більшу від маминої руки й трошки меншу від таткової.
– Це ж твоя перша сорочечка, – хвалиться мама.
Яринка сплеснула руками:
– А чи довго ж я була така маленька?
– Ні, не довго, з тиждень.
– А перед цим?
– Перед цим тебе не було.
Дівчинка дивилась на маму широко відкритими очима.
– Як же це так – мене не було?.. А все довкола: дерева, квіти, кіт, голуби – все це було?
– Це все було.
– Як же це все було без мене?
НІЧ ТА БІЛА СОРОЧКА
Жив із мамою маленький-маленький хлопчик. Він недавно навчився говорити.
У хлопчика була сніжно-біла сорочка. Мама випрала її й повісила на паркані сушитись.
Надходила ніч.
Хлопчик і каже матері:
– Мамо, я піду зніму з паркана сорочку.
– Навіщо? – дивується мама.
– Ніч доторкнеться до білої сорочки… Сорочка стане чорна… Що я одягну?
НАЙЛАСКАВІШІ РУКИ
Маленька дівчинка приїхала з мамою у велике місто. Пішли вони на базар. Мама вела доньку за руку. Дівчинка побачила щось цікаве. На радощах заплескала в долоні. І загубилася в юрбі. Загубилась і заплакала:
– Мамо!.. Де моя мама?
Люди оточили дівчинку й питають:
– Як тебе звуть, дівчинко?
– Оля.
– А маму як звуть? Скажи, ми зараз її знайдемо.
– Маму звуть… мама… матуся.
Люди усміхнулись. І знову питають:
– Ну, скажи, які в твоєї мами очі: карі, сині, блакитні, сірі?
– Очі в неї… найдобріші…
– А коси? Які в мами коси – чорні, русі?
– Коси… найкрасивіші…
Знов усміхнулися люди. Питають:
– Ну, скажи, які в неї руки? Може, якась родимка в неї на руках є, згадай.
– Руки в неї… найласкавіші.
Пішли люди й оголосили по радіо:
«Загубилася дівчинка. В її мами найдобріші очі, найкрасивіші коси, найласкавіші в світі руки».
І мама знайшлася.
ЩОБ НЕ НАКОЛОВСЯ
Дівчинка Зоя гуляла в саду. Вона підійшла до акації. На акації гострі-прегострі колючки.
Над акацією літає барвистий метелик. Ой, як же йому не страшно літати! Налетить на колючку – що ж тоді буде!
Підійшла Зоя до акації. Зломила одну колючку, другу, третю.
Мама побачила й питає:
– Що ти робиш, Зою? Навіщо колючки зламуєш?
– Щоб метелик не наколовся, – відповіла Зоя.