НЕ ВИДНО, БО НІЧ
Юля попросила в мами великий аркуш паперу.
– Навіщо тобі папір?
– Я намалюю всіх, хто живе в моїй кімнатці.
Дала мама аркуш паперу, сіла Юля за стіл і ну малювати.
За півгодини приносить мамі малюнок. Аркуш уже не білий, а чорний.
– Дивіться, мамо, що я намалювала, – радісно щебече Юля. – Ось ліжко, ось я сплю в ліжку. Під ліжком на килимку вогнегривий кінь. Поруч зі мною моя лялька Меланка. Рибка в акваріумі спить, кіт спить, а за вікном метелиця.
– Але чому ж нічого цього не видно? – питає мати. – Де ж тут ліжечко, де вогнегривий кінь, де лялька і кіт?
– Не видно, бо ніч, – каже Юля.
І подумала: «Як це мама того не розуміє?»
ЧОРНОБРИВЦІ
Тихий осінній вечір. Заходить сонце. У блакитному небі – ключ журавлів. Наша бабуся сидить на лавці біля тину, дивиться на захід сонця. Я питаю:
– Бабусю, скажіть, для чого людина живе на світі?
Бабуся всміхнулася й каже:
– Щоб жити вічно.
Я не міг цього збагнути. Як це – жити вічно?
Бабуся каже:
– Ходімо до саду.
Пішли ми до саду. Там доцвітали чорнобривці. Бабуся зібрала жменьку сухого насіння квітів, зав’язала у вузлик.
– Почекай до весни, – зрозумієш, – сказала вона й поклала вузлик із насінням чорнобривців у сухий куточок.
Настала весна. Ми з бабусею посіяли на грядці насіння. Зійшло, піднялося, зацвіло. Які вони красиві, ці чорнобривці. Кращі, ніж восени.
– Ось і людина живе, щоб вічно жила її краса, – сказала бабуся. – Батьки живуть, щоб виховувати дітей. А діти потім народжують своїх дітей, щоб вічно жив людський рід.
– А для чого живе людський рід? – знову питаю я.
– Для щастя.
А ДЕ Ж ПОДІВСЯ ТОЙ ХЛОПЧИК?
Одного разу Петрик пішов з дідусем до ставка рибу ловити. Сіли на березі, закинули вудки. Дідусь і розповідає Петрикові:
– Коли я був маленький хлопчик, – ось такий, як ти, тут було глибоко-глибоко. Отакенні коропи водилися…
– Дідусю, невже ви були маленький хлопчик? – здивувався Петрик.
– Був… Ось тут купався, тут і рибу ловив.
– А де ж подівся той хлопчик? – здивувався Петрик.
ЯК ОЛЕНКА ХОТІЛА ВЕСНУ НАБЛИЗИТИ
На стіні висить відривний календар. Сьогодні – п’яте січня. Оленка маленька, їй усього три рочки, але вона знає: щодня з календаря відривають один листочок. Вона питається бабусі:
– Покажіть, де буде весна.
Бабуся й показує.
Оленка сумує: як багато ще листочків треба зірвати.
Вночі Оленка тихенько встала та й ну відривати один за одним листочки. Аж до весни відірвала. Листочки зібрала, поклала під подушку й заснула.
І сниться їй весна. Прокинулась на світанку. Підійшла до бабусиного ліжка:
– Бабусю, вставайте, весна прийшла. Бабуся здивовано поглядає на Оленку.
– Дивіться, на календарі вже весняний листочок.
Бабуся усміхнулась і каже:
– Листочок весняний, а мороз зимовий. Глянь у вікно. Що там – зима чи весна?
Оленка подивилась у вікно: а й справді – що?
СОРОМНО ПЕРЕД СОЛОВЕЙКОМ
Оля й Ліда надумали сходити до лісу. Ішли та й ішли, у дорозі стомились та й сіли на траві перепочити.
Витягли з сумки хліб, масло, яєчка та й підобідують. Коли це на дерево сів соловейко і заспівав. Зачаровані його красивим співом, Оля й Ліда сиділи й боялися поворухнутись.
Аж тут він замовк.
Оля зібрала недоїдки й шматки газети, кинула під кущ.
Ліда зібрала недоїдки, загорнула в газету й поклала в сумку.
– Навіщо ти зібрала сміття? – запитала Оля. – Це ж у лісі… Ніхто не бачить…
– Соромно перед соловейком… – тихо відповіла Ліда.
