БО Я ЛЮДИНА

ЛЯЛЬКА З ВІДБИТОЮ РУЧКОЮ

Була в дівчинки лялька. Якось вона впала, і в неї відбилася ручка. Дівчинка стала їй перев’язувати рану. Щодня бинтувала, обережно зав’язувала. І лялька Зоя усміхалась – їй подобались турботи дівчинки.

Та ось мама принесла дівчинці з крамниці нову ляльку, Ліну. У розкішному блакитному платті, з великою русою косою. Пальчики в ляльки тоненькі. На пальці – перстень. Очі розплющуються і заплющуються. Покладе дівчинка ляльку – вона каже: «На добраніч!» Підведе її – каже: «Доброго ранку!»

Цілий день не розлучалася дівчинка з Ліною. Розплела косу, вплела нові стрічки. Поклала Ліну в ліжечко – і вона сказала: «На добраніч!»

Коли чує дівчинка: хтось тихенько плаче. Та це ж Зоя. Дівчинка поклала її на канапу, лицем до стіни, та й забула. Зої стало прикро: відчула вона себе самотньою і заплакала.

Соромно стало дівчинці. Підняла вона Зою, пригорнула до серця, поцілувала. Перев’язала покалічену ручку. Усміхнулася тоді Зоя, розтулила губки й щось прошепотіла. Це вона сказала дівчинці:

– Я ж твоя, правда? Не забувай мене ніколи.

ХАЙ Я БУДУ ВАША, БАБУСЮ

На краю села живе старенька бабуся Марина.

– У неї немає нікого-нікогісінько, – часто говорить матуся маленькій Марійці.

Марійка з матусею живуть через дорогу від бабусі Марини.

Устане вранці Марійка, гляне на бабусине подвір’я: сидить старенька на стільчику, гріється на сонці й пильно-пильно дивиться на неї, Марійку.

Марійка біжить до бабусі, вітається:

– Добрий день, бабусю.

– Добрий день, Марійко, – радісно відповідає бабуся. – Посидь біля мене, дитино.

Марійка посидить трохи, послухає казку. Але довго сидіти не хочеться. Ваблять луки – он скільки метеликів там літає. Вабить річка – який пісочок чистий там на березі, яка вода тепла…

Марійка збирається йти, а бабуся зітхає.

– Чого ви зітхаєте, бабусю?

– Бо нікому й слова промовити. Одна я, однісінька…

– Хай я буду ваша, бабусю, – тихо шепоче Марійка й цілує її в старечу, зморщену щоку.

– Добре, дитинко, будеш моя, – усміхається бабуся Марина.

До вечора Марійка бігає в лузі, купається, милується метеликами. А тоді й прибіжить на бабусине подвір’ячко й защебече:

– Я не забула, що я ваша, бабусю! Тільки в лузі бігати хочеться!

ЯК ДІВЧИНКА ПОБАЧИЛА СЕБЕ

Якось Софійка завередувала, їй хотілось іти гуляти, а мама каже:

– Спочатку поснідай, а тоді й іди. От вона й розплакалась.

Вона думала, що мама проситиме: «Мила доню, ну, йди поснідай, будь ласка». Але мама не просила. Вона сказала:

– Ну, що ж, не хочеш їсти – іди гуляй. Але до обіду нічого не їстимеш.

Сказала це мама і вийшла з кімнати. Софійка ще більше розревілась. Коли це крізь сльози вона побачила себе в люстерку, що стояло на столі. Спершу Софійка не второпала, що то за дівчинка в люстерку. Чого в неї скривлене личко з червоними очима, чого по личку розмазані сльози? Від здивування Софійка перестала плакати й здогадалась: то це ж її відображення в люстерку.

Софійці стало соромно. Невже це вона?

Софійка оглянулась: чи не бачить мама, яка вона противна в сльозах.

Мами не було. Софійка мерщій витерла сльози.

Від того часу вона більше ніколи не вередувала. Та іноді хотілось покапризувати. Бувало, вже й губки в неї кривились, і на очах тремтіли сльози, та враз вона згадувала люстерко і їй ставало соромно.

Так люстерко допомогло Софійці побачити себе.

БО Я ЛЮДИНА

Вечоріло. Дорогою ішли два подорожні: батько й малий син. Посеред дороги лежав камінь. Батько не помітив його, спіткнувся й забив ногу. Йому заболіло. Крекчучи, він обійшов камінь і, взявши хлопчика за руку, пішов далі.

Другого дня батько з сином ішли тою самою дорогою назад. Батько знов не помітив каменя, знов спіткнувся й забив ногу.

Третього дня батько й син знов ішли тою самою дорогою. До каменя ще було далеко. Батько сказав синові:

– Дивись уважно, сину. Треба обминути камінь.

Ось і те місце, де батько двічі спіткнувся й забив ногу. Вони зменшили ходу, але каменя вже не було. На обочині дороги сидів сивий дід.

– Дідусю, – питає хлопчик, – ви тут не бачили каменя?

– Я прибрав його з дороги.

– Ви теж спіткнулися й забили ногу?

– Ні, я не спіткнувся й не забив ногу.

– Чого ж ви прибрали камінь?

– Бо я людина.

Хлопчик став та й думає.

– Тату, – питає він, – а хіба ви не людина?

ПЕТРИК, СОБАКА Й КОШЕНЯ

Петрик ішов стежкою через сад. Бачить, назустріч біжить чорний кудлатий собака.

Петрик злякався, хотів тікати. Та ось до його ніг притулилося маленьке кошеня. Воно втекло від собаки й ніби просило Петрика: «Захисти мене, хлопчику, від цього страшного звіра».

Стоїть Петрик, дивиться на кошеня, а воно підняло голівку до нього й жалібно нявчить.

Петрикові соромно стало перед кошеням. Узяв він його на руки, розгнівався на собаку й пішов тому назустріч.

Собака зупинився, злякано подивився на Петрика й сховався в кущах.