ЛЯЛЬКА З ВІДБИТОЮ РУЧКОЮ
Була в дівчинки лялька. Якось вона впала, і в неї відбилася ручка. Дівчинка стала їй перев’язувати рану. Щодня бинтувала, обережно зав’язувала. І лялька Зоя усміхалась – їй подобались турботи дівчинки.
Та ось мама принесла дівчинці з крамниці нову ляльку, Ліну. У розкішному блакитному платті, з великою русою косою. Пальчики в ляльки тоненькі. На пальці – перстень. Очі розплющуються і заплющуються. Покладе дівчинка ляльку – вона каже: «На добраніч!» Підведе її – каже: «Доброго ранку!»
Цілий день не розлучалася дівчинка з Ліною. Розплела косу, вплела нові стрічки. Поклала Ліну в ліжечко – і вона сказала: «На добраніч!»
Коли чує дівчинка: хтось тихенько плаче. Та це ж Зоя. Дівчинка поклала її на канапу, лицем до стіни, та й забула. Зої стало прикро: відчула вона себе самотньою і заплакала.
Соромно стало дівчинці. Підняла вона Зою, пригорнула до серця, поцілувала. Перев’язала покалічену ручку. Усміхнулася тоді Зоя, розтулила губки й щось прошепотіла. Це вона сказала дівчинці:
– Я ж твоя, правда? Не забувай мене ніколи.
ХАЙ Я БУДУ ВАША, БАБУСЮ
На краю села живе старенька бабуся Марина.
– У неї немає нікого-нікогісінько, – часто говорить матуся маленькій Марійці.
Марійка з матусею живуть через дорогу від бабусі Марини.
Устане вранці Марійка, гляне на бабусине подвір’я: сидить старенька на стільчику, гріється на сонці й пильно-пильно дивиться на неї, Марійку.
Марійка біжить до бабусі, вітається:
– Добрий день, бабусю.
– Добрий день, Марійко, – радісно відповідає бабуся. – Посидь біля мене, дитино.
Марійка посидить трохи, послухає казку. Але довго сидіти не хочеться. Ваблять луки – он скільки метеликів там літає. Вабить річка – який пісочок чистий там на березі, яка вода тепла…
Марійка збирається йти, а бабуся зітхає.
– Чого ви зітхаєте, бабусю?
– Бо нікому й слова промовити. Одна я, однісінька…
– Хай я буду ваша, бабусю, – тихо шепоче Марійка й цілує її в старечу, зморщену щоку.
– Добре, дитинко, будеш моя, – усміхається бабуся Марина.
До вечора Марійка бігає в лузі, купається, милується метеликами. А тоді й прибіжить на бабусине подвір’ячко й защебече:
– Я не забула, що я ваша, бабусю! Тільки в лузі бігати хочеться!
ЯК ДІВЧИНКА ПОБАЧИЛА СЕБЕ
Якось Софійка завередувала, їй хотілось іти гуляти, а мама каже:
– Спочатку поснідай, а тоді й іди. От вона й розплакалась.
Вона думала, що мама проситиме: «Мила доню, ну, йди поснідай, будь ласка». Але мама не просила. Вона сказала:
– Ну, що ж, не хочеш їсти – іди гуляй. Але до обіду нічого не їстимеш.
Сказала це мама і вийшла з кімнати. Софійка ще більше розревілась. Коли це крізь сльози вона побачила себе в люстерку, що стояло на столі. Спершу Софійка не второпала, що то за дівчинка в люстерку. Чого в неї скривлене личко з червоними очима, чого по личку розмазані сльози? Від здивування Софійка перестала плакати й здогадалась: то це ж її відображення в люстерку.
Софійці стало соромно. Невже це вона?
Софійка оглянулась: чи не бачить мама, яка вона противна в сльозах.
Мами не було. Софійка мерщій витерла сльози.
Від того часу вона більше ніколи не вередувала. Та іноді хотілось покапризувати. Бувало, вже й губки в неї кривились, і на очах тремтіли сльози, та враз вона згадувала люстерко і їй ставало соромно.
Так люстерко допомогло Софійці побачити себе.
БО Я ЛЮДИНА
Вечоріло. Дорогою ішли два подорожні: батько й малий син. Посеред дороги лежав камінь. Батько не помітив його, спіткнувся й забив ногу. Йому заболіло. Крекчучи, він обійшов камінь і, взявши хлопчика за руку, пішов далі.
Другого дня батько з сином ішли тою самою дорогою назад. Батько знов не помітив каменя, знов спіткнувся й забив ногу.
Третього дня батько й син знов ішли тою самою дорогою. До каменя ще було далеко. Батько сказав синові:
– Дивись уважно, сину. Треба обминути камінь.
Ось і те місце, де батько двічі спіткнувся й забив ногу. Вони зменшили ходу, але каменя вже не було. На обочині дороги сидів сивий дід.
– Дідусю, – питає хлопчик, – ви тут не бачили каменя?
– Я прибрав його з дороги.
– Ви теж спіткнулися й забили ногу?
– Ні, я не спіткнувся й не забив ногу.
– Чого ж ви прибрали камінь?
– Бо я людина.
Хлопчик став та й думає.
– Тату, – питає він, – а хіба ви не людина?
ПЕТРИК, СОБАКА Й КОШЕНЯ
Петрик ішов стежкою через сад. Бачить, назустріч біжить чорний кудлатий собака.
Петрик злякався, хотів тікати. Та ось до його ніг притулилося маленьке кошеня. Воно втекло від собаки й ніби просило Петрика: «Захисти мене, хлопчику, від цього страшного звіра».
Стоїть Петрик, дивиться на кошеня, а воно підняло голівку до нього й жалібно нявчить.
Петрикові соромно стало перед кошеням. Узяв він його на руки, розгнівався на собаку й пішов тому назустріч.
Собака зупинився, злякано подивився на Петрика й сховався в кущах.