ЧОМУ ЗДИВУВАВСЯ ПЕТРИК
Мама залишила Петрика дома, а сама пішла до крамниці по хліб.
Петрик сидів біля відчиненого вікна. На вікні стояла кришталева ваза. Надворі було тепло. Сяяло сонце, співали пташки.
Великий барвистий метелик сів на кришталеву вазу. Петрикові захотілося впіймати метелика. Він зіп’явся на вікно, простяг руку, штовхнув вазу. Кришталева ваза впала на подвір’я й розбилася.
– Що ж тепер буде? Що скаже мама? – засумував хлопчик.
Він позбирав скалки, відніс на город, закопав маленькою лопаткою в землю.
Сів біля вікна Петрик і жде маму.
Ледве мама відчинила двері, Петрик підбіг до неї й каже:
– Мамо, то не я розбив кришталеву вазу. Не я скалки відніс на город і закопав маленькою лопаткою.
В очах матері Петрик відчув тривогу.
– Хто ж розбив вазу? – запитала мама.
– Метелик, – тихо відповів Петрик.
Мама усміхнулась.
– Як метелик розбив вазу – це зрозуміло… – сказала вона. – Але як він відніс ті скалки на город і як закопав їх – дивно.
Петрик теж здивувався. Настільки здивувався, що аж заплакав.
СИВА ВОЛОСИНКА
Маленький хлопчик Михайлик побачив у косі матері три сиві волосинки.
– Мамо, у вашій косі три сиві волосинки, – сказав Михайлик.
Мама усміхнулась і нічого не сказала.
Через кілька днів Михайлик побачив у материній косі чотири сиві волосинки.
– Мамо, – сказав Михайлик здивовано, – у вашій косі чотири сиві волосинки, а було три… Чого це посивіла ще одна волосинка?
– Від болю, – відповіла мама. – Коли болить серце, тоді й сивіє волосинка…
– А від чого ж у вас боліло серце?
– Пам’ятаєш, ти поліз на високе-високе дерево? Я глянула у вікно, побачила тебе на тоненькій гілці. Серце заболіло, й волосинка посивіла.
Михайлик довго сидів задумливий, мовчазний. Потім підійшов до мами, обійняв її й тихо запитав:
– Мамо, а як на товстій гілці сидітиму, волосинка не посивіє?
ХОЧУ Й НА ТАТА БУТИ СХОЖА..
Софійці три роки. Вона дуже схожа на маму. Усе в неї таке, як у мами: сині очі, чорні брови, біла коса, рівний маленький носик, рожеві губи, довгі вії.
Навіть маленька чорна цяточка під лівим вухом така ж, як у мами. І всміхається вона так, як мама: примружить очі й зведе брови високо-високо, немов дивується з чогось. Хто прийде до Степана Петренка, всі кажуть:
– Ой і схожа дочка на маму…
Дивується Софійка: чому це вона не схожа на тата? Запитала маму, а вона сміється й каже:
– Ось підростеш трошки – і на тата будеш схожа. Та Софійці не хочеться чекати.
Коли тато повертається з роботи, він переодягається, вмивається й сідає за стіл. Мати й доня ждуть його, разом вечеряють.
Ось і зараз тато щойно повернувся. Переодягся. Умивається на подвір’ї біля колодязя. Софійка підходить до умивальника й собі вмивається.
– Чому це ти вмиваєшся, доню? – дивується мама.
– Хочу й на тата бути схожа…
ЩОБ КІТ МИШКИ НЕ ВПІЙМАВ
Маленькій Олі мама читала книжечку. У книжечці розповідалося про дивні речі.
Була собі на світі мишка-норушка. Вилізла вона з нірки погуляти. А за нею погнався кіт вусатий. Мишка злякалась – та в нірку. Тремтить мишка в нірці, від страху дрижить, а кіт біля нори сидить.
На цьому й кінчилась казка.
Оля й питається мами:
– А що далі було? Не впіймав кіт мишки?
– Хтозна, – каже мама. – Кіт біля нори сидить, а мишка в норі.
Ніч. Усі полягали спати. Книжечку про кота й мишку мама на столі поклала. Не спиться Олі. «Це ж мишка в книжечці, – думає вона. – Вискочить із книжечки, побіжить, а кіт вусатий її й упіймає».
Встала Оля тихенько, взяла книжечку про мишку та й заховала її в шафу. Щоб кіт не впіймав.
ЛЕДАЧА ПОДУШКА
Маленькій Яринці треба зарані встати, до дитячого садка йти, а не хочеться, ой, як не хочеться. Ввечері питає Яринка:
– Дідусю, чого вранці вставати не хочеться? Навчіть мене так спати, щоб хотілося уставати і йти в садочок.
– Це подушка в тебе ледача, – каже дідусь.
– А що ж їй зробити, щоб не була така ледача?
– Знаю я таємницю, – шепоче дідусь. – Ото саме тоді, як вставати не хочеться, візьми подушку, винеси на свіже повітря і добре вибий її кулачками – вона й не буде ледача.
– Справді? – зраділа Яринка. – Я завтра так і зроблю.
Ще ні світ ні зоря, а треба збиратися в садочок. Не хочеться вставати Яринці, але ж треба нарешті подушку провчити, лінощі з неї повибивати.
Схопилась Яринка, мерщій одяглася, взяла подушку, винесла надвір, поклала на лавку – та кулачками її, кулачками!
Повернулася до хати, поклала подушку на ліжко – та й умиватися.
Долі кіт нявчить, за стіною вітер гуде, дідусь у вуса посміхається.
