КОЖНА ЛЮДИНА ПОВИННА
Мати з Петриком сіли у вагон і їдуть у далеке південне місто, на берег теплого моря, – відпочивати.
Вечоріло. Мати послала на одній лавці собі, на другій – Петрикові. Хлопчик з’їв смачну булку з курячою лапкою і яблуко. Ліг на м’яку подушку й питає матір:
– Мамо, ви казали, що поїзд веде машиніст. А вночі хто?
– І вночі – машиніст, – каже мати.
– Як? – дивується Петрик. – Невже він уночі не спить?
– Не спить, синку.
– Ми спимо, а він ні? – ще більше дивується Петрик.
– Ні…
– Як же це так? – не може зрозуміти Петрик. – Йому ж хочеться спати.
– Хочеться, але він повинен вести поїзд. Кожна людина повинна.
– І я повинен? – питає Петрик.
– І ти повинен.
– Що ж я повинен?
– Бути людиною, – каже мати. – Це найголовніше.
ЯК ХЛОПЦІ МЕД ПОЇЛИ
Мати послала Олега й Романа до дідуся. Він у сусідньому селі живе.
Зраділи близнята: давно не були в дідуся. «У нього в садку яблука смачні, ото вже поласуємо», – думають хлопці.
Принесли дідусеві нову вишиванку, що мати передала. Подякував дідусь і каже:
– Ідіть, діти, у садок, їжте яблука.
Побігли Олег і Роман у садок. Вилізуть на одну яблуню, зірвуть кілька яблук, з’їдять… а на другій ще смачніші, так і ваблять око.
Наїлися хлопці яблук, а дідусь поставив на столі тарілку меду. Взяли вони по ложці й не можуть більше.
Зібралися хлопці додому. Дав дідусь баночку меду й каже:
– Хай і мама покуштує.
Пішли хлопці. Дорога далека. Захотілося їсти. Сіли під вербою, з’їли трохи меду.
Та й знову йдуть. Захотілося їсти ще дужче. Ще сіли, наче й небагато з’їли, а меду лишилося тільки на денці.
Ще раз сіли. Баночка й спорожніла.
Підійшли вже до хати, сіли під явором та й думають: “Що ж мама скаже?»
Вийшла мати з хати, дивиться – хлопці сидять і плачуть.
– Чого це ви, хлопці, плачете? – здивувалася мати.
Розповіли хлопці, як мед поїли.
Мама зраділа, сміється. Хлопці дивуються та й питають:
– Мамо, чого ви радієте?
– Того, що ви плачете…
ЩО КРАЩЕ?
Одна маленька дівчинка любила розпитувати:
– Що краще – яблуко чи груша? Троянда чи косарик? М’ячик чи лялька?
Мама терпляче відповідала, але щоразу більше дивувалась. Справді, хіба можна сказати, що краще – м’ячик чи лялька, троянда чи косарик, якого ще звуть гладіолусом.
Коли це якось дівчинка питає:
– Мамо, що краще – казка чи пісня?
– А ти подумай, що краще – сонце чи небо? Як відповіси на це питання, тоді скажу тобі, що краще – казка чи пісня, – усміхається мама.
Довго думала дівчинка й не могла нічого придумати. Дивилась на небо, на ясне сонечко. Вони були прекрасні й нероздільні.
Після того дівчинка перестала питати, що краще. Вона тепер питала по-іншому: чим гарна казка? Чим гарна пісня? І мама залюбки їй відповідала.
ЗВИЧАЙНА ЛЮДИНА
Є в сухому степу колодязь. Біля колодязя – хатка. У ній живуть дідусь із внуком.
Біля колодязя на довгій вірьовці відро. Ідуть подорожні, заїжджають до колодязя, п’ють воду, дякують дідусеві.
Стерлась вірьовка, перервалась, упало відро в глибокий колодязь. Немає в дідуся другого відра. Нічим води витягти, щоб попити.
День не п’ють води дідусь із онуком, два дні не п’ють. Мучаться від спраги.
На третій день уранці проїжджає повз дідусеву хатину подорожній з настороженими очима. На возі в нього побачив дідусь відро під соломою.
Глянув подорожній з настороженими очима на колодязь, глянув на дідуся з онуком, ударив коней батогом і поїхав.
– Що це за людина? – питає онук дідуся.
– Це не людина, – відповідає дідусь.
Опівдні проїжджає повз дідусеву хатину подорожній з байдужими очима. Дістав з воза відро, прив’язав до вірьовки, витяг води, напився, дав попити дідусеві й онукові, решту води вилив у сухий пісок, відро забрав та й поїхав.
– Що це за людина? – питає діда онук.
– Це не людина, – відповідає дідусь.
Увечері проїжджає повз дідусеву хатину подорожній з добрими очима. Дістав з воза відро, прив’язав до вірьовки, витяг води, напився й поїхав, а відро так і стоїть на цямрині.
– Що це за людина? – питає онук.
– Звичайна людина, – відповідає дідусь.
МАМА ПОСЛАЛА
Ігор із хлопцями грав у м’яча на вигоні. І хвалився:
– Я найвлучніший!
Хлопці сміялися:
– Ігоре, ти хвалько.
А Ігореві хотілося довести, що він найвлучніший. Він і каже:
– Бачите, он у дворі висить біла сорочка. Кину м’яч – і поцілю.
А то був двір бабусі Ярини, вона жила поруч з Ігоревими батьками.
Кинув Ігор м’яча й поцілив – і залишилась на сорочці чорна пляма.
Бачила бабуся Ярина, хто кинув м’яч. Пішла до Ігоревої матері й пожалілася.
Приходить Ігор додому, а мати вже знає про шкоду. Вона й каже Ігореві:
– Бабуся старенька. Через силу випрала вона сорочку, повісила сушити. А ти забруднив її. Знову бабусі треба прати…
Ігор стоїть, похнюпив голову.
– Піди до бабусі, попроси вибачення, – каже мати. Пішов Ігор до бабусі Ярини. Стоїть бабуся на подвір’ї, підходить до неї Ігор, став і мовчить.
– Що ти хочеш сказати, Ігоре? – питається бабуся.
– Мати послала, щоб я попросив у вас вибачення… Бабуся мовчала. Тільки дивилась на хлопця. Потім зітхнула й пішла до хати…