ВІД ВЕРБИ ДО ТОПОЛІ, ВІД ТОПОЛІ ДО ВЕРБИ
Є в нашому селі широка тиха вулиця. В одному кінці її росте тополя, у другому – верба. Від верби до тополі – вниз, а від тополі до верби – вгору. Але гора ледве помітна.
Взимку на цій вулиці – ковзанка. Хлопці катаються на ковзанах.
Прийшли на ковзанку й брати Юрко з Павликом. Юрко – старшенький. Павлик – трохи меншенький. У них санчата. Легкі, з залізними полозками.
Юрко й каже Павликові:
– Будемо кататись на санчатах.
– Добре, – погоджується Павлик. – Але як же кататись? Тут гори немає.
– Я возитиму тебе від верби до тополі, а ти мене від тополі до верби, – каже Юрко.
– Добре, – тішиться Павлик.
Сів Павлик на санчата, везе його Юрко від верби до тополі, аж підстрибує. Саночки біжать швидко.
Ось і тополя. Сів на санчата Юрко. Тепер Павлик везе. Санчата їдуть поволі.
– Чого це я не можу так швидко тебе везти, як ти мене? – питає Павлик.
– Того, що ти менший. Ти ще слабий, у тебе сили мало, – каже Юрко.
Соромно Павликові бути слабим. З усієї сили старається швидко Юрка везти.
Так возилися вони вже кілька разів. Юрко віз Павлика від верби до тополі, а Павлик Юрка – від тополі до верби.
На сухому пеньку проти сонечка сидів дід Карпо.
От Юрко везе Павлика й хвастає дідові:
– Дивіться, дідусю, який я сильний. Саночки аж біжать… А Павлик слабий.
– Хоч він і слабий, та чесний, – каже дідусь. – А ти хоч і сильний, та вже обманюєш слабого.
ДОБРЕ СЛОВО
Була собі дівчинка Оля. Коли їй виповнилось п’ять рочків, вона занедужала. Застудилась і злягла. Кашляла і танула на очах. До нещасної дівчинки стали приходити родичі – Олині тітки, дядьки, бабусі, дідусі. Кожен приносив що-небудь смачне і поживне: липовий мед і солодке масло, свіжі лісові ягоди та горіхи, перепелині яєчка та бульйон із курячого крильця. Кожен казав: «Треба добре харчуватися, треба дихати свіжим повітрям – і недуга втече в глухі ліси й на болота».
Оля їла медові щільники й солодке масло, лісові ягоди та горіхи, перепелині яєчка та бульйон із курячого крильця. Та нічого не помагало. Дівчинка вже ледве підводилась із постелі.
Якось біля її ліжечка зібрались усі родичі. Дев’яностолітній дідусь Панас і каже:
– Чогось їй ще не вистачає. А чого – і сам не збагну.
Коли це відчиняються двері – й до хати заходить столітня прабабуся Надія. Про неї забули родичі, вже багато років сиділа прабабуся Надія дома, нікуди не ходила й ніде не бувала. Та як почула, що занедужала правнучка, одважилась провідати.
Підійшла до ліжечка хворої, сіла на стільчик, взяла Олину ручку в свою зморщену маленьку руку і каже:
– Немає в мене ні щільників медових, ні масла солодкого, ні свіжих лісових ягід і горіхів, ні яєчок перепелиних, ні курячого крильця. Стара я стала, нічого не бачу. Принесла я тобі, мила моя правнучко, один-однісінький подарунок – щире бажання. Одне бажання лишилося в мене в серці – аби ти, моя квіточко, видужала й знову раділа ясному сонечку.
Така могутня сила любові була в цьому доброму слові, що маленьке Олине сердечко забилось частіше, щічки стали рум’яні, в очах спалахнули радісні вогники.
– Ось чого не вистачало, – сказав дід Панас. – Доброго слова.
ТРОЄ РОЖЕВИХ ЯБЛУК
Коли Марійці було сім років, вона посадила яблуньку. Через три роки яблунька зацвіла і на ній зав’язалось троє яблук. Щодня ходила Марійка в садок, дивилась, як росли яблука. Вони з кожним днем ставали більші, наливалися соком. Марійці не терпілося: те деревце вона посадила для мами, так і назвала його – Мамина яблуня. Дівчинка мріяла про той день, коли яблука доспіють, вона піде в садок, зірве їх і принесе мамі.
Нарешті цей урочистий час настав. Яблука стали рожеві, пахучі. Ясного літнього ранку Марійка пішла в садок, зірвала яблука, поклала їх на тарілку й принесла до хати. Від хвилювання личко її розчервонілося.
– Мамо, прийміть від мене цей подарунок, – тихо сказала Марійка. – Це з вашої яблуні…
Мама обняла дочку й поцілувала. Вона взяла тарілку з трьома рожевими яблуками й поставила на вікно.
Минув день, другий, третій. Щодня Марійка нагадує:
– Мамо, їжте яблука…
Та мама тільки усміхається:
– Хай ще трохи постоять… – промовила мама, милуючись подарунком.
ЩОБ ТИ СТАВ КРАЩИЙ..
Дідусь із онуком ішли великим лісом. Ледве помітна стежинка звивалася поміж високими деревами.
Настав вечір. Подорожні втомилися. Дідусь уже збирався розташуватись на ночівлю десь під кущем, аж тут хлопчик побачив у гущавині хатинку. Вона стояла біля лісової стежки.
– Дідусю, он хатинка! – радісно вигукнув онук. – Може, у ній переночуємо?
– Так, це хатинка для подорожніх, – сказав дідусь.
Вони зайшли в лісову хатину. У ній було чисто, на дерев’яній стіні висіла гілочка з ялинки. За народним звичаєм це означало: заходьте, будь ласка, шановні гості.
Дідусь і внук підійшли до столу й побачили на ньому свіжу хлібину, маленький глечичок із медом і кілька великих сухих рибин. Поруч лежала маленька гілочка ялинки.
На вікні – відро з водою.
Дідусь і внук умилися й сіли вечеряти.
– Хто ж це все поставив на стіл? – питає онук.
– Добрий чоловік, – мовить дідусь.
– Як же це так? – дивується онук. – Залишив нам добрий чоловік їжу, а ми й не знаємо, хто він. Для чого ж він старався?
– Щоб ти став кращий, – відповів дідусь.
ЯКІ ВОНИ БІДНІ
Ще не світало, ще й ранкова зоря не зайнялася, як батько збудив Сергійка й сказав:
– Ходімо в поле. Послухаємо жайворонкову пісню.
Син хутенько встав, одягнувся, і вони з батьком пішли в поле. Небо на сході стало рожеве. Небосхил щохвилини світлів, зорі згасали. Десь із далекої ниви піднялася сіра грудочка й понеслася у височінь. Ось вона спалахнула, ніби вогник серед блакиті, і тої ж хвилини Сергійко почув дивну пісню. Немов над полем хто натягнув срібну струну й вогняна пташка, доторкаючись до неї крильцями, розсипає над степом небесну музику.
Сергійко затамував дух. Йому спало на думку: «А якби ми з татком спали, – чи жайворонок все одно співав би?»
– Татку, – тихо спитав Сергійко, – а ті, хто зараз сплять, не знають цієї музики?
– Не знають, – прошепотів батько.
– Які вони бідні…