ЗНАЙШОВ ВИННОГО
Мама посилає п’ятирічного Петрика в крамницю й каже:
Оце тобі п’ятнадцять копійок[1]. Поклади в праву руку, щоб не забув купити хлібину. А ці п’ятнадцять копійок поклади в ліву руку, щоб не забув: купиш собі морозива.
Побіг Петрик швиденько. Через кілька хвилин повертається (крамниця ж недалечко), доїдає морозиво.
– А хлібина де? – питає мама.
– Не купив.
– Чого ж не купив?
– Бо гроші загубив.
– Гроші загубив? Треба було хліб купити, а морозива не брати.
– Так я ж загубив ті п’ятнадцять копійок, що були в правій руці, – каже Петрик. – А в лівій руці гроші не загубились…
Мати похитала головою.
Сіли вечеряти. Мати насипала супу.
– Мамо, а хліба…
– Немає. Ти ж гроші загубив.
Петрик узяв ложку в ліву руку й став їсти суп.
– Чого це ти їси лівою? – здивувалась мама.
– Нехай права знає, як губити гроші.
ЯБЛУКО В ОСІННЬОМУ САДУ
Пізньої осені близнятка Оля й Ніна гуляли в яблуневому саду. Був тихий сонячний день. Майже все листя опало й тепер шелестіло під ногами. Тільки де-не-де на деревах лишились пожовклі листки.
Дівчатка підійшли до великої яблуні. Поруч із жовтим листком вони побачили велике рожеве яблуко.
Оля й Ніна скрикнули від радості.
– Як воно й досі збереглося? – здивувалася Оля.
– Зараз ми його зірвемо, – сказала Ніна.
І зірвали дівчатка яблуко. Кожній кортіло потримати його в руках.
Олі хотілося, щоб яблуко дісталось їй, та вона соромилася признатись і сказала сестрі:
– Хай тобі буде яблуко, Ніно…
А Ніні хотілося, щоб яблуко дісталося їй, та вона теж соромилась признатись і сказала:
– Ні, хай тобі буде яблуко, Олю…
Яблуко переходило з рук в руки, дівчатка ніяк не могли прийти до згоди. Та ось їм обом набігла думка:
– Віддамо яблуко мамі.
Прибігли вони до мами зворушені, схвильовані. Віддали їй яблуко.
У маминих очах засяяла радість.
Мама розрізала яблуко й дала обом дівчаткам по половинці.
ЗАПЛЮЩЕНІ ОЧІ
У хаті біля відчиненого вікна сидить молода мати. На її обличчі – щаслива усмішка. Бо з хати вийшов, пішов за ворота і став на зеленій долині її п’ятирічний син. Який він красивий, який розумний!
Ось до маленького Віті підходять два хлопчики – сини інших матерів – Коля й Боря. Вони такі ж п’ятирічні хлоп’ята, як і Вітя. Але, думає Вітіна мама, далеко їм до її сина: Вітя й розумніший, і кмітливіший, і спритніший.
Дивиться мати на дітей, усміхається. Ось вони засперечались, махають руками, мов півники крилами. Тут Вітя стиснув кулачка і… вдарив Колю. А Коля стоїть і мовчить.
Мати заплющила очі… «Нічого страшного в тому немає, – думає мати. – Діти ж не б’ються, а бавляться».
Розплющила очі й побачила, як Боря стиснув кулачок і вдарив Вітю. Вітя голосно заплакав.
Від жаху в матері затряслися руки. Вона вибігла з хати й закричала:
– Що ж це ви знущаєтесь із беззахисного дитяти? Як зам не соромно! Ви ж бачите, що він скромний і безотвітний.
Вона підбігла до гурту, взяла сина за руку. Той розплакався ще дужче й притулився до мами.
На лавці біля сусідньої хати сидів дідусь. Він усе це бачив.
Дідусь тихо промовив:
– Любов із заплющеними очима – майже ненависть. А неправда з широко відкритими очима – гірше за ненависть.
Та мати не чула цих мудрих слів.
ПЕТРИК І ПАВЛИК
Біля столу сидять батько з матір’ю. Мати шиє, батько газету читає. Петрик бавиться на дивані: коника сідлає, з далеку дорогу збирається, про мандрівки за синє море мріє…
Глянула мати у вікно й каже батькові:
– Тітку Марфу чорт несе.
Петрик мерщій розсідлав коня, підвівся, щоб глянути у вікно на те диво дивне, та вже було пізно. Тітка Марфа стукала в двері.
Мати сказала:
– Увійдіть, будь ласка.
Коли тітка Марфа завітала до хати, мама ласкавим голосом запросила її сісти. Тітка сіла, важко зітхнула й промовила:
– Ледве дійшла. Так ноги болять, так болять.
Петрик довго дивився на тітку Марфу й здивовано запитав:
– Тітко Марфо, хіба ви самі йшли?
– Та не їхала ж, а йшла, – відповіла тітка й усміхнулась.
– А ви ж, мамо, казали, що тітку Марфу чорт несе, – дорікнув Петрик.
Материне лице нараз і спалахнуло, потім зблідло. Вона похилила голову й дивилась на шитво. Батько затулився газетою. Тітка Марфа підвелася й тихо вийшла. У хаті запала гнітюча тиша.
Минуло багато років. Петро став дорослий. Тепер у нього є дружина й синок Павлик.
Якось у гості до Петра прийшла стара мати. Погостювала. А тут і вечір. Мати й роздумує вголос:
– Що його робити: чи додому йти, чи заночувати у вас? Сутеніє, а дорога далека.
– Ідіть, мамо, додому, – каже син Петро.
А Павлик саме на дивані бавився: коника сідлав, у далеку дорогу збирався, про мандрівку за синє море мріяв.
Як почув, що батько виряджає бабусю, мерщій і своє вставив:
– Я вам, бабусю, коника дам… Сідайте на нього і їдьте.
Бабуся одяглася й затулила хусткою обличчя.
ВІДЛОМЛЕНА ГІЛКА
Уздовж алеї парку біг хлопчик. Був ясний весняний день, на деревах співали пташки, серед квітів літали барвисті метелики. Хлопчикові було весело. Він біг, розмахуючи руками.
Уздовж алеї росли маленькі липки, їх недавно посадили. На гілочках зеленіли ніжні пахучі листочки. Хлопчик зривав їх і кидав собі під ноги. Потішався. От зупинився біля однієї липи. Та не листочок відірвав, а цілу гілочку відчахнув. Гілочка впала додолу. Хлопчик на хвильку зупинився, глянув на тремтячі листочки. Глянув і на липку. З північного боку зяяла ранка…
Хлопчикові стало жалко липки, та жалість у його серці жила недовго. Бо надворі був такий радісний сонячний день… Хлопчик переступив гілочку й побіг далі. Минуло багато-багато літ. Хлопчик виріс, став дорослий. І діти його повиростали.
Ось теплого весняного дня приходить він до того парку, де бігав колись малим пустотливим хлоп’ям. Уздовж алеї росли високі стрункі липи. Одна тільки була мовби з північного боку поранена. У неї ніби руки не було. Замість гілки – глибокий шрам.
Дідусь зупинився. Упізнав липу. Це він давно колись відчахнув її гілочку. І ось тепер на високому стрункому дереві не було великої гілки. Менше листя зеленого, менше цвіту липового, менше співу бджолиного – бо він зламав гілочку. Менше й радості у світі.
Дідусь зітхнув. Він стояв на алеї, дивився на рівну доріжку, по якій біг маленький хлопчик.
[1] У той час стільки коштували хліб і морозиво.