ЯК ДІВЧИНКА ОБРАЗИЛА БУКВАРЯ
Дівчинка пішла в школу. Мама дала їй Буквар. Новенький, із барвистими малюнками. Швидко навчилась Дівчинка читати. Та й закинула його. Лежить Буквар поміж давніми газетами. Боляче йому.
Якось прийшла Дівчинка із школи, поклала ранець, пообідала. Відкрила ранець, вийняла книжку з червоними вітрилами на обкладинці й читає. Коли чує, хтось говорить тоненьким-тоненьким голосом, як маленьке дитя:
– Чого ти про мене забула, Дівчинко? Я ж навчив тебе читати.
Здивувалася Дівчинка: як це Буквар заговорив?
Вийняла його з-під газет. Стало їй жаль Букваря. Витерла пил із його обкладинки й каже:
– Пробач мені, Букварику. Я все життя пам’ятатиму, що ти навчив мене читати.
Поставила Дівчинка Букваря на полиці. Від того часу він стоїть поруч із найцікавішими книгами.
ЧОМУ НЕ СПИТЬСЯ ПИЛИПКОВІ
Пилипко дорогою в школу знайшов ручку. Писала вона двома кольорами – синім і червоним. Треба тільки по черзі натискати.
Прийшов до школи та й став писати знайденою ручкою.
На перерві до нього підходить Петрик. Подивився пильно на ручку та й каже:
– У мене така була… Загубив…
Пилипко відчув, як усе тіло його немов жаром обсипало. Він боявся підвести очі. Ледве дочекався, доки Петрик відійшов.
Після уроків Пилипко рушив додому не тією дорогою, що завжди ходив. Ішов берегами, через греблю. На мосту зупинився. Вийняв з кишені ручку. Довго дивився на бурхливий водопад, за яким чорнів вир. Кинув ручку в той вир і побіг додому.
Наступного дня на перерві до нього знову підходить Петрик.
– А де ж твоя ручка? – питає.
– Я теж її загубив, – каже Пилипко.
– Як це дивно… – прошепотів Петрик.
Тієї ночі Пилипко майже не спав.
ЧОГО Ж ТИ ВЧОРА НЕ ШУКАВ МОЇХ ОКУЛЯРІВ!
Мишко прийшов сьогодні радісний зі школи. Матері не було вдома. Він тоді до бабусі:
– Гляньте, бабусю, на мої оцінки. Вчителька сказала: «Як тільки прийдеш додому, зараз же показуй щоденник…»
Бабуся хотіла подивитися на внукові оцінки, та десь поділися окуляри.
Мишко взявся шукати бабусині окуляри. Він і на шафу глянув, і на стіл. А потім аж під ліжко поліз і там їх знайшов. Видно, впали, ніхто й не помітив.
Бабуся була здивована – он який старанний онук її сьогодні.
– Чого ж ти вчора не шукав моїх окулярів? Я ж тебе просила… – дорікнула бабуся.
Мишко зніяковів.
ЮРКОВА КВІТКА
На уроці праці вчителька сказала:
– Сьогодні кожен з вас зробить із паперу квітку. Усі діти взялися до роботи. Вирізали з кольорового паперу вузенькі смужечки, клеїли, плели. Кожному хотілося зробити красиву квітку.
Одному тільки Юркові не хотілось працювати. Він абияк склеїв кілька папірців. Вийшло щось химерне: не квітка, а картоплина.
Учителька сказала:
– Поставте свої квітки на вікно.
Усі поставили в рядок свої квітки. І Юрко поставив. Кожен показував свою квітку:
– У моєї рожеві пелюстки…
– А в моєї білі…
– У моєї троянди тоненькі-тоненькі тичинки…
Діти одне за одним підходили до вікна, кожен милувався своєю квіткою.
А Юрко сидів за партою, похнюпивши голову.
ЧИ ВИНЕН М’ЯЧ?
Одного разу діти грали в м’яча. Весело було грати, радісно.
Повз стадіон ішла старенька бабуся. Вона недобачала, ішла поволі, пробуючи ціпком стежку.
Чи випадково, чи, може, й навмисне хтось ударив м’яч так, що той покотився під ноги бабусі, вдарився об ціпок і вибив його з рук. Зупинилася бабуся, розгубилася, не знає, що робити. Нахилилась, шукає ціпок, а він лежить далеченько. Не бачить бабуся ціпка.
Діти дивляться на бабусю й сміються. Нікому з них і на думку не спало підійти до старенької, попросити пробачення й допомогти їй.
Діти сміються, а бабуся стоїть і плаче. І нікому й не тенькнуло, що в цю хвилину коїться велике зло: людина знущається з людини.
Сміятися зі старості – сміятися з себе. Кожен із тих, хто сміявся з бабусі, через кілька десятиріч сам стане старим.
А ще більший гріх – сміятися з фізичної вади людини. То вже – злочин.
СВЯТКОВИЙ ОБІД
Ніна живе у великій родині. У неї мати, батько, два брати, дві сестри і бабуся.
Ніна в родині найменша: їй восьмий рік. Бабуся – найстарша: їй уже вісімдесят два. Коли сім’я обідає, у бабусі тремтять руки. Несе вона ложку до рота, ложка дрижить, і з неї капає на стіл.
Незабаром у Ніни день народження. Мама сказала, що на її іменини буде в них святковий обід. На обід Ніна запросить усіх своїх подруг. Ось і гості прийшли. Мама накриває стіл білою скатертиною. А Ніна думає: «Це ж і бабуся за стіл сяде. А в неї руки тремтять… Подруги сміятимуться. Розкажуть потім у школі: у Ніниної бабусі руки тремтять».
Ніна тихенько й каже:
– Мамо, хай бабуся з нами за стіл не сідає.
– Чого? – дивується мати.
– У неї руки тремтять. На стіл капає…
Мама зблідла. Не сказала ні слова, зняла зі столу білу скатертину й сховала її в шафу.
Вона довго сиділа мовчки. А потім сказала:
– Бабуся нездужає. Тому святкового обіду не буде. Вітаю тебе, Ніно, з днем народження. Моє тобі побажання: бути людиною.