СКЛЯНИЙ ЧОЛОВІЧОК
У одного хлопчика був маленький приятель – Скляний Чоловічок. Був зовсім прозорий і вмів угадувати, що думає і переживає його приятель хлопчик. Не вивчив хлопчик уроки й думає йти гуляти – Скляний Чоловічок уже й не зовсім прозорий, а ледь-ледь помутнів і каже хлопчикові:
– Не треба так думати, друже. Спочатку зроби діло, а потім гуляй.
Соромно стає хлопчикові, він зараз же береться до діла: вивчить уроки, а тоді йде гуляти. Чоловічок мовчить. Але стає прозорий.
Якось у хлопчика занедужав товариш, із яким він сидів за однією партою. Минув день, другий, а хлопчик і не згадує про товариша. Дивиться, а Скляний Чоловічок став темний, як хмара.
– Що я зробив чи подумав поганого? – з тривогою питає хлопчик.
– Ти нічого не зробив поганого, нічого не подумав поганого… Але ти забув про свого товариша.
Соромно стало хлопчикові, і він пішов провідати хворого. Поніс йому квіти й велике-велике яблуко, яке подарувала йому мама.
Так Скляний Чоловічок учив хлопчика жити. Це була його совість.
У МАРІЙКИ АЖ ДВІ ТІТКИ..
У Петрикової бабусі народився хлопчик. Петрик радіє й питає маму:
– Це в тебе братик народився, мамо?
– Так, братик.
– А він і мені братик?
– Ні, він тобі дядько. Ось підросте трошки, будеш носити дядька в дитячі ясла.
Петрик із того дива аж рота роззявив. Є в нього два дядьки – батькові брати… так вони ж його, Петрика, на руки беруть, коли приїздять у відпустку з далекого Тихоокеанського флоту. А тут така дивина: дядька на руках носити.
Зрадів Петрик: буде чим похвалитися. Це ж він один такий у першому класі. Ні в кого немає дядька такого малого.
Ледве стримуючи радість, побіг Петрик до школи.
А повернувся сумний, невеселий.
– Що там у тебе в школі? – турбується мати.
– Марійка аж двох тіток-близняток до дитсадка водить… А в мене один дядько…
ПЕТРО І МАРІЙКА
Петро – першокласник. Сестричка Марійка наступного року піде до школи.
У Петра велика біда: лінощі. Щоб навчитися добре читати, треба взяти книжку, розгорнути її й читати вголос. Читати півгодини, читати щодня.
А Петрові не хочеться брати книжку до рук. Не хочеться читати. Гуляти ж веселіше. Прийде Петро зі школи, покладе книжки, пообідає і – надвір. Восени – у м’яча, взимку – на ковзанах. А книжки лежать.
Минуло півроку. Всі діти вже добре читають, а Петро ледве слово до купи складає. Приходить якось учителька до Петрикової матері й каже:
– Як Петро не читатиме щодня, залишиться на другий рік у першому класі.
Сидить Петро біля столу. Соромно йому. А Марійка тут своє:
– От добре, залишайте Петра на другий рік, я з ним разом до школи ходитиму.
Почервонів Петро, аж сльози в очах затремтіли. Марійка далі веде:
– Я вже добре вмію читати.
Взяла Марійка зі стола книжку й аж дзвенить.
– Ти читаєш, як найкращі мої учні! – хвалить учителька.
Пішла вчителька додому. А Петро сидить біля столу й думає: «Не хочу бути слабшим за Марійку! Заставлю себе…»
Розгорнув книжку… Надворі сніг блищить, сонце сяє, ковзани на лід просяться, горобці цвірінькають… Так хочеться гуляти. Але як подумає Петро, що в одному класі з Марійкою доведеться вчитися, страшно йому стає… І читає, читає…
Тепер приходить Петро зі школи, пообідає і, гляди, за шапку… А Марійка й питає:
– То як, будемо в одному класі?
Петро тут кидає шапку й сідає за книжку.
«ПРОБАЧТЕ, ДІТИ, Я ЗАПІЗНИВСЯ…»
Був холодний січневий ранок. Зривалися сніжинки. З півночі віяв холодний, пронизливий вітер.
Ми прийшли до школи на світанку. У класі було тепло. Ми гріли біля грубки руки.
Задзвонив дзвоник. Ми сіли на місця. Минула хвилина, друга. Вчителя не було. Ми послали Ніну (вона староста в класі):
– Піди в учительську, дізнайся, чого вчителя немає.
За хвилину Ніна повернулася й сповістила:
– Іван Петрович захворів. Директор школи сказав, щоб ми йшли додому.
– Ура! – закричали ми всі, невимовно раді. – Ура! Уроків не буде! Вчитель захворів!
Коли це відчиняються двері й до класу заходить Іван Петрович. Запорошений снігом, утомлений. Ми завмерли від несподіванки. Посідали, нахиливши голови.
Іван Петрович підходить до столу.
– Пробачте, діти, – каже він тихо. – Занедужав я трохи, та все ж вирішив іти до школи. Запізнився трохи…
Він роздягся тут же, у класі. Сів за стіл, подивився на нас. А нам соромно було підвести очі…
ГОРБАТЕНЬКА
Другий клас розв’язував задачу. Тридцять п’ять учнів схилились над зошитами. Коли це у двері хтось тихо постукав.
– Відчини двері й подивись, хто там стукає, – мовить учитель.
Чорноокий хлопчик, що сидів за першою партою, живенько відчиняє двері. До класу заходить директор школи з маленькою дівчинкою. Тридцять п’ять пар очей вп’ялися в незнайому.
Вона була горбатенька.
Учитель затамував дух і повернувся до класу. Він дивився у вічі пустотливих школярів і намогливо благав: хай не побачить дівчинка у ваших очах ні подиву, ні насмішки.
У їхніх очах була тільки цікавість. Вони дивилися на незнайому й лагідно усміхалися.
Учитель полегшено перевів дух.
– Цю дівчинку звуть Оля, – каже директор. – Вона приїхала до нас іздалеку. Хто поступиться їй місцем на першій парті? Бачте, яка вона маленька?
Усі шість хлопчиків і дівчаток, що сиділи за передньою партою, піднесли руки.
Учитель був тепер спокійний: клас витримав іспит на людяність.
