МИКОЛІ СТАЛО ЛЕГШЕ
Микола ішов до школи й зустрів на містку бабусю Марину. Він добре знав, що старенька живе недалеко від його батьків.
Бабуся несла білий вузлик. На містку він розв’язався, й додолу посипалась цибуля. Великі червоні м’ячі порозкочувалися, а один із них упав із мосту й бовтнув у воду. Бабуся розгубилася й не знала, що робити.
А Миколі стало смішно. Він голосно зареготав. Бабуся Марина глянула на хлопця й похитала головою. В її очах він прочитав докір. Не витримав – побіг.
Прийшов Микола до школи й не може забути бабусю. Тільки тепер йому вже не смішно. У його пам’яті тремтить докірливий погляд бабусиних очей.
Щось немов стиснуло хлопцеві серце. Йому хотілося зараз же піти до бабусі й попросити пробачення.
– Ось увечері й піду, – подумав він.
Минув вечір, минув другий, минуло ще два дні. Коли це мати приходить додому й каже:
– Бабуся Марина померла…
Ці слова шпигонули Миколу. У грудях його ворухнулося щось гаряче, серце забилося швидко-швидко. Руки затремтіли.
– Що з тобою? – питає мати.
Микола розповів усе, що сталося. Мати зітхнула й каже:
– Ховатимуть бабусю – іди за домовиною. Як опускатимуть у могилу – кинь землі й скажи: «Простіть, бабусю».
– Хіба ж вона тепер почує? – тихо крізь сльози питає Микола.
– Але сонце тобі світитиме ясніше.
Коли домовину з тілом бабусі Марини опустили в могилу, Микола кинув землі й тихо сказав:
– Простіть, бабусю.
І засяяло сонце ясніше, небо стало світліше. Миколі стало легше.
ПАЛЕЦЬ У ЧОРНИЛІ
Це сталося в другому класі. На перерві хтось, пустуючи, мазнув чорнилом стінку біля дверей. На стінці лишився слід від пальця.
Задзвенів дзвінок. До класу заходить учителька. Вона побачила той слід на стіні й питає:
– Хто вимазав стіну чорнилом?
Усі мовчать.
На першій парті сидів Мишко. У нього палець був у чорнилі.
– Це ти? – питає вчителька.
– Ні, не я, – відповідає Мишко.
– Як тобі не соромно! – гнівається учителька. – Нашкодив, ще й не признаєшся.
Мишко стоїть, похиливши голову. Він жде, коли Петро, що сидить за останньою партою, встане й скаже: «Це я мазнув стіну».
Але Петро мовчить, заховавши під парту руку.
Невже він не знає, що так підло чинити?
ТИХО, БАБУСЯ ВІДПОЧИВАЄ
Прийшла зі школи маленька Галинка. Відчинила двері, щось хотіла весело сказати мамі. А мама посварилася на неї пальцем і шепоче:
– Тихо, Галинко, бабуся відпочиває. Цілу ніч вона не спала, боліло серце.
Галинка тихенько підійшла до столу, поклала книжки. Пообідала й сіла уроки вчити. Читає книжку тихо про себе, щоб не розбудити бабусю.
Відчиняються двері, заходить Оля, Галинчина подружка. Вона голосно й каже:
– Галинко, слухай…
Галинка посварилась на Олю пальцем, як мама на неї, і пошепки мовить:
– Тихо, бабуся відпочиває. Цілу ніч вона не спала, боліло серце.
Сіли дівчатка до столу й розглядають малюнки. А із заплющених бабусиних очей впали дві сльозинки. Коли бабуся прокинулась, Галинка й питає:
– Бабусю, а чого ви плакали уві сні?
Бабуся усміхнулась, приголубила Галинку. В її очах світилася радість.
ГОСТИНИ
Марійка приходить додому, бачить: підлога в кімнатах чиста, аж блищить.
– Як у нашому класі після уроків, – каже Марійка.
– Чого це після уроків, – дивується мати. – А під час уроків?
– Ми витираємо підлогу після уроків. Бо приходить комісія й ставить нам оцінку за чистоту. Навіщо ж витирати під час уроків?
– Мудрі у вас порядки, – всміхається мама.
Тільки закінчили вони розмову, як хтось постукав. Мама відчиняє двері. До хати входить сусідка – стара-престара бабуся Христина. Бабусі дев’яносто дев’ять років. У неї сім синів, три дочки, сорок п’ять онуків, сто три правнуки.
Мама низько вклонилась бабусі Христині, взяла її під руку й повела до вітальні.
Марійка вжахнулась: надворі дощ, взуття бабусине брудне, де вона пройшла, там зосталися мокрі сліди.
Довго сиділа біля столу бабуся Христина. Мама частувала її чаєм. І вони про щось гомоніли.
Як тільки бабуся пішла, Марійка й каже:
– А ми б до класу з такими брудними черевиками не впустили. Підлога ж мусить бути чиста.
– Підлога буде чиста, доню… А душа? – тихо питає мама.
ВАЖКО БУТИ ЛЮДИНОЮ
Діти поверталися з лісу. Вони сьогодні ходили в далекий похід. Шлях додому пролягав через невеликий хутірець, що лежить у долині за кілька кілометрів од села. Втомлені, знесилені діти ледве дійшли до хутірця. Вони зайшли в крайню хату, попросили води. З хати вийшла жінка, за нею вибіг маленький хлопчик. Жінка витягла з колодязя води, поставила на стіл серед двору, а сама пішла до хати. Діти напилися, відпочили на траві. Де й узялися сили.
Відійшли з кілометр від хутірця, Марійка тут і згадала:
– А ми ж не подякували жінці за воду. – Її очі стали тривожні.
Діти зупинилися. Справді, забули подякувати.
– Ну що ж… – каже Роман, – це не велика біда. Жінка вже й забула, мабуть. Хіба варто повертатися через таку дрібницю?
– Варто, – наполягає Марійка. – Ну хіба тобі не соромно перед собою, Романе? Ви як хочете, – каже Марійка, – а я повернуся й подякую…
– Чому? Ну, скажи, чому це треба обов’язково зробити? – питає Роман. – Адже ми так потомилися…
– Бо ми люди. Якби ми були телята, можна було б і не вертатися.
Вона обернулась і рушила до хутірця. За нею пішли всі.
Роман постояв хвилину й, зітхнувши, теж поплівся за гуртом.
