Наступного дня я розповів татові по великому секрету таємницю про Міхільсонове віршування. Тато зрадів. Він сказав, що завтра його ансамбль матиме концерт і Міхільсон обов’язково теж повинен виступити. Я пішов потішити друга.
Увечері мама й тато пили на кухні каву. Вони дуже полюбляють каву. Так от, поки мама з татом пили каву, ми з Міхільсоном чекали на гостину мого приятеля – Сашка Кочерябова. На столі в моїй кімнаті стояла таця з гіркою бутербродів із ковбасою. Ще був лимонад.
Повз наш будинок раз у раз із гуркотом проїжджали танки. Просто за нашим домом починався полігон. Сьогодні там були якісь особливі вчення, бо стояло таке ревіння і гуркіт, що ми не почули, як у двері стукав Сашко. А Сашко до того достукався, що його правий кулак став завбільшки з його теперішнє обличчя, а лівий кулак – завбільшки з його обличчя після літніх канікул (а після літніх канікул обличчя в Сашка було здоровезне!).
Коли Сашко більше не мав змоги стукати, усі танки вже проїхали, гуркіт припинився, і ми, нарешті, почули шурхіт біля дверей.
– Це, мабуть, Сашко, – сказав я і пішов відчиняти дорогому гостю.
Дорогий гість з опухлими кулаками мав не надто добрий вигляд, але коли побачив бутерброди, обличчя його прояснилося.
Сашко їв бутерброди зі страшною швидкістю. Ми з Міхільсоном не встигли й оком кліпнути, як Сашко затовкмачив до рота своїми розпухлими руками останній бутерброд.
Я сказав:
– Міхільсону ти, звичайно, залишити двійко бутербродів не здогадався.
– А пінгвіни не їдять бутербродів із ковбасою, – відповів Кочерябов.
Міхільсон промовчав, але я зрозумів, що він відчув образу.
Потім ми грали в настільний хокей, у настільний футбол. І ще в щось. Після усіх ігор Сашко сказав, що вже пізно і він піде додому. Я запросив його на концерт ансамблю мого тата.
– Міхільсон теж виступатиме, – з гордістю додав я, а Міхільсон зробив вигляд, що нічого не почув.
– Гаразд, прийду.
Увесь вечір Міхільсон був якийсь сумний і в розмовах брав участь неохоче. Тато сказав, що це він хвилюється через наступний виступ.
Та я знав, що це все через бутерброди!
Концерт
Ми прокинулися дуже рано і треба було готуватися до концерту тата. Мама прасувала татові костюм для виступу, собі – ошатну сукню у квіточках, а мені – нові чорні штани й білу сорочку, в якій тато колись ходив до школи.
Татко бігав по квартирі й вдавав, що аніскілечки не хвилюється (і так перед кожним виступом!). Міхільсон сидів за моїм письмовим столом і щось писав. А я бентежився за тата і пінгвіна та квапив маму, щоб прасувала швидше.
Потім тато покликав Міхільсона, і вони поїхали до концертної зали. Вони мали налаштовувати інструменти і звикати до сцени. Тато каже: якщо вийти на сцену одразу ж, без підготовки, то можна злякатися і забути, навіщо вийшов!
Ми з мамою ввійшли в залу до початку концерту і зайняли найкращі місця. Був аншлаг. Люди кричали і свистіли, хоча ще нічого не почалося. Проте коли ансамбль тата вийшов на сцену і татко почав співати першу пісню, усі посхоплювалися зі своїх місць і побігли до сцени. Біля неї утворилася невеличка тиснява, але всі залишалися задоволеними і танцювали з радісними криками «Давай!» Я теж крикнув:
– Давай, тату!
Після п’ятої пісні татко оголосив найвідомішу пісню ансамблю «Вона пішла, а може й повернутись». Після першого куплета на сцену вийшов Міхільсон і заповзявся танцювати народний антарктичний танок.
Він танцював так вдало, а пісня була такою ритмічною, що ми з мамою не втрималися й теж собі затанцювали. Аж тут я побачив поруч Сашка Кочерябова, який пішов у скоки. Я йому махнув рукою, а він підняв великий палець, мовляв, це здорово.
Коли пісня добігла кінця, тато промовив:
– А тепер пінгвін Міхільсон-Залітний прочитає вірші власного написання.
Міхільсон підійшов до мікрофона, крекнув і сказав:
- Гроші є, є час присісти.
- Може, бубликів поїсти?
Люди засміялися й голосно заплескали в долоні. Тоді Міхільсон сказав:
– Наступний вірш присвячується Сашкові Кочерябову.
Зал принишкнув, а пінгвін громовим голосом прочитав:
- Сашко – жмикрут, зрозумів я одразу.
- Бутерброд не дав ані разу!
Успіх був приголомшливий. Люди повскакували з місць із криками «Браво!» А Сашко почервонів по саме волосся, схопився й кулею вилетів із зали. Йому, звичайно, було соромно. Мені стало трошки шкода його, адже, якщо чесно, Сашко хороший хлопець, просто вчора він був, мабуть, надто голодний.
Після концерту ми з мамою привітали татка й Міхільсона з успіхом і щасливі вирушили додому.