Стрілянина по городах

Коли одного ранку в саду перед нашим будинком вибухнув снаряд, я не здивувався (адже поруч військовий полігон!), але мені одразу стало сумно. Міхільсон поділяв мої почуття. Тепер вирва від вибуху залишиться аж до весни: ми не зможемо розрівняти замерзлу землю.

Щоб заспокоїти мене, Міхільсон почав розповідати про те, як у них в Антарктиді люди хотіли підірвати айсберг, але натомість підірвали свій корабель. Мені це не допомогло. Я вирішив їхати на полігон, просто до генерала, і скаржитися.

Міхільсон поїхав зі мною.

На полігоні було страшно. Поруч весь час вибухали снаряди, над вухами (особливо моїми!) свистіли кулі, і земля здригалася так, що було важко встояти на ногах.

Коли я розповів генералу про свою біду, він привів нас до гармати із вбудованим біля дула біноклем. Бінокль призначався для того, щоб бачити, куди цілився, а куди влучив.

Генерал промовив:

– Якщо підірвати снаряд поруч зі старою вирвою, то її засипле! Тож ось вам гармата – стріляйте! – І пішов до свого штабу командувати навчаннями.

Я навів пушку, щоб новий снаряд упав біля старої вирви, а Міхільсон зарядив гармату. Коли після пострілу я подивився у вбудований бінокль, то побачив, що стару вирву зарито. Але поруч з’явилася нова! Та про нову вирву генерал нам нічого не казав!

Тепер нам потрібно було зарити нову вирву. Цього разу Міхільсон наводив, а я заряджав. Коли я подивився в бінокль, волосся на моїй голові заворушилося: Міхільсон влучив у сусідський садок.

Закопувати дві вирви одразу – це вже занадто! Більше наводити на ціль пінгвіну я не дозволив. Але дивна річ: щойно я закопував одну вирву, як з’являлася друга.

Аж ось прибіг генерал і почав слізно благати нас припинити це неподобство. Він сказав, що краю таким закопуванням нема, а ми вже попідривали половину сусідських садових ділянок.

– Я зараз відішлю туди солдатів на танках, щоб вони розрівняли всі ці ваші городи, – пообіцяв генерал і обіцянки своєї дотримав. Бо ж він військовий!

Міхільсон малює

Я прокинувся і побачив, що Міхільсон сидить за моїм письмовим столом і щось малює. Я підвівся з ліжка і підійшов до друга.

Він саме підписував свій малюнок. На малюнку було зображено:

І підпис: «Тато Вані Овалова».

Не знаю, що б ви зробили, коли б вашого тата так намалювали, але особисто я образився.

Я сказав:

– Чого це ти з мого батька знущаєшся?

– Я не знущаюся, просто в мене стиль такий. По очах завжди можна зрозуміти, погана людина чи хороша. Отже, решту малювати не обов’язково, – відповів Міхільсон.

– Ну і кого ти ще намалював? – поцікавився я.

– Тебе і твою маму.

– Покажи-но!

І Міхільсон простягнув мені великий аркуш паперу, на якому було намальовано:

Ваня і його мама

– Ну дякую, друже! Дуже ти мене потішив своїми малюнками. Тільки ти більше нікого з моїх родичів і друзів, будь ласка, не малюй. Краще звірів. А ще краще природу, бо звірі теж можуть не зрозуміти!

Пінгвін трохи засмутився, але сперечатися не став. Увечері він мені показав такий малюнок:

Я спитав:

– А ось ці три крапки з вухами – заєць?

– Так.

– Ну що ж, природа тобі краще дається.