Жило собі, було собі в Казковому лісі сімейство птахів: тато, мама і двоє синів – Реша і Кеша.
Реша був старшим, бо вилупився на півгодини раніше, а Кеша – молодшим. І, як то частенько буває, Реша вважав себе не лише старшим, а й дужчим, здібнішим, розумнішим. Тому клював і ображав тихого й доброго Кешу (тихих і добрих легко клювати й ображати).
У Казковому лісі гніздилися також чарівні птахи – неперевершені співаки. Меткий і жвавенький Реша заприятелював з їхніми хлопцями і весь час грався лише з ними. Коли Кеша намагався пристати до веселого товариства, старший брат його проганяв.
Реша тепер майже не говорив рідною мовою. А згодом і зовсім перейшов на чарівну. А коли батьки зауважували йому, він тільки дзьоба кривив:
– Ну що ви, предки, розумієте?! Мова – то засіб спілкування. Майже всі цікаві мешканці лісу – чарівні птахи. То нащо мені оте ваше ціцікання? Я он як виспівую! Уже в їхній музичний гурт «Чар-металістів» записався.
– І я хотів би співати… Я так люблю… – тихо казав Кеша.
– Хе! – пхикав Реша. – Та тебе й мухи не почують! Хіба ти отак можеш?! – І Реша я-ак завів – тато з мамою поточилися, а Кеша носом у землю ткнувся. Гучний був голос у Реші. Ні, Кеша так не міг… – Солістом у них буду, – впевнено шморгнув дзьобом Реша. – Весь світ облечу! Чар-зіркою стану!
…Казковий ліс готувався до знаменної події – міжнародного конкурсу птахів-виконавців.
І ось цей день настав.
На Суничній галявині зібралися всі мешканці лісу. За великим дубовим пнем сиділо шановне журі на чолі зі старою вухатою Совою – наймудрішою і найповажнішою в лісі: пан Горобець, пані Зозуля, пан Шпак, інші пани-співознавці, а також іноземні представники – мадам Какаду, сер Пелікан, гер Страус, містер Індик і синьйор Гагара.
Почався конкурс. Чарівно співали птахи, отримували заслужені високі нагороди.
Настала Решина черга. Пурхнув він на конкурсну гілляку – та як ушкварить! У журі пір’я сторч стало. Так старався, так старався, аж захрип.
Перезирнулися члени журі, похитали головами, розвели крилами, скривились – і зняли Решу з програми.
– Таким співом, вибачте, тільки злодіїв уночі лякати, – сказала мудра Сова.
Цієї миті з кущів долинула тиха, ніжна, тремтлива пісня. Не чарівною, щоправда, мовою, але такою гарною, що всі завмерли – заслухалися.
Були в тій пісні й росою вмиті світанки, і тихі надвечір’я, і гомінливі сонячні дні, духмяні зоряні ночі рідного лісу, любов до якого бриніла в кожному звукові. А як скінчилася пісня, такі оплески вибухнули – листя з дерев посипалося.
– Хто це? – спитала вражена Сова.
– Ху із іт? – вигукнула по-іноземному мадам Какаду.
Здивовано перезирнулися пан Горобець, пані Зозуля, пан Шпак, інші пани-співознавці – не було в програмі такої пісні. А сер Пелікан, гер Страус, містер Індик, синьйор Гагара тільки дзьоби пороззявляли.
Кинулися в кущі, а там нікого. Полетів співак. І тоді вухата Сова сказала:
– Треба звернутися до пошукового Бюро Знахідок «Кузя, Зюзя і компанія», щоб вони знайшли співака. Доручаємо це тобі, Скрекетуліє, як їхньому консультантові.
І Сорока полетіла до Бюро Знахідок, яке заснували в лісі жучок-світлячок Кузя і комарик Зюзя.
Ті розповіли їй, що коли почули чудову пісню, то підлетіли до кущів і побачили, що то співав Кеша. Але тільки-но він закінчив співати – зник.
Кузя і Зюзя довго розшукували Кешу. Нарешті знайшли його в дуплі старого дуба, де він сховався. Вони розповіли Кеші про його перемогу й разом із ним повернулися на Суничну галявину.
Поважне журі одноголосно присудило Кеші Золоту березову гілку – почесний приз за краще виконання пісні про рідний ліс.
А «чар-металіст» Реша в цей час гірко плакав у кущах.
І тільки тепер він згадав мамині слова: «Мова, синку, не лише засіб спілкування. Мова – то голос твого серця. А серце з іншими серцями, навіть чужоземними, говорить рідною мовою».