Пусяка Саня розплющила очі й принюхалася. Чарівний аромат лоскотав пушок на рожевих ніздрях і обережно проникав у ніс, пробуджуючи наполегливо думку про сніданок.
Саня обтрусилася, всілася на кругленький задок і задумливо почухала передньою лапкою за вухом. Їй снилося, що після довгих блукань у незнайомому лісі вона зрештою вийшла до знайомої галявини, до рідного дому, та ще й саме в ту мить, коли родина зійшлася до сніданку. Радісне хвилювання від зустрічі й усвідомлення того, що ось зараз можна буде гарненько попоїсти після всіх пригод останнього дня, переповнило її й вилилося в переможний крик. Саме цей крик і змусив Саню прокинутися. Галявина й дім одразу розчинилися й заховалися в царстві сну. А ось запах – хвилюючий запах їстівного – залишився. Він був такий прекрасний, незвичайний і, як би це точніше сказати, – збадьорливий, що Саня, щойно розплющивши очі, зрозуміла: вона прокинулася остаточно й безповоротно, і найнеприємніше те, що їй нестерпно хочеться їсти.
Але залишимо на якийсь час нашу героїню в цьому не вельми комфортному становищі. Я відчуваю, що мушу тобі, мій друже, дещо пояснити. Бо ж, певно, ти досі нічого не чув про пусяк, а ці звірята – такі милі створіння! Тож, гадаю, доречно витратити трохи часу, щоб познайомитися з ними ближче! А мені це простіше простого: я давно й добре з ними знайома і зараз усе тобі розповім. Пусяки – невеликі гризуни. Доросла пусяка може вирости завбільшки з морську свинку. Щоправда, на відміну від свинок, ці тваринки мають довгого хвоста з яскравою золотистою китичкою на кінчику. А ось хутро в них не таке барвисте – воно сріблясто-сіре, як у шиншил. У зв’язку з цим пусяки наполягають на своїй спорідненості з шиншилами (і категорично відкидають припущення про спорідненість із пацюками, яке їм намагаються нав’язати деякі натуралісти), хоча китицями на хвостиках вони значно більше нагадують тушканчиків. Та, по правді кажучи, теорія про пацюків не є аж такою безпідставною. Пусяки такі ж всеїдні, як і пацюки, і так само легко пристосовуються до життя в будь-яких умовах. Та якщо ти раптом зустрінеш десь пусяку, краще не згадуй при ній про пацюків і в жодному разі не пропонуй їй сиру: пусяки принципово не їдять улюблених щурячих ласощів, побоюючись, що це їх скомпрометує. Ну ось, ми знову заговорили про їжу. Отже, час повернутися до нашої маленької Сані, яка прокинулася вранці далеко від дому й зрозуміла, що вона дуже-дуже, ну просто нестерпно хоче їсти.
Думки про їжу на якийсь час навіть витіснили страх і тугу за втраченим домом. Адже ще вчора ввечері, умощуючись до сну між корінням старого дуба, вона думала лише про одне: щойно світає, вона одразу ж кинеться на пошуки дому і, звісно, знайде його ще до сутінків, адже її не могло віднести течією надто далеко лише за день плавання на товстій колоді, яка прибилася до берега неподалік від Саниного будинку.
Відколи Саня побачила цю злощасну колоду, вона пережила стільки дивних і небезпечних пригод, натерпілася стільки страхів, що не мала часу й подумати про їжу. І ось тепер, із запізненням майже на добу, голод так почав їй докучати, що Саня не могла зосередитися ні на чому, крім думок про грінки на вершковому маслі, яйця, зварені в мішечку, какао з молоком і свіжі булочки з корицею, які так смачно готувала Санина мама.
Утім, чарівний аромат, яким віяло від берега, аж ніяк не нагадував жодну з намальованих Саниною уявою традиційних ранкових страв. Це був геть незнайомий, але від цього не менш звабливий запах, і опиратися йому було просто неможливо. І Саня, правду кажучи, й не опиралася. Утім, щоб дістатися до того місця, звідки йшов цей чудовий аромат, вона мусить пробратися крізь густі прибережні зарості, – й хтозна, які небезпеки можуть підстерігати там маленьку недосвідчену пусяку! Але хто не ризикує, добуваючи їжу, той ризикує померти з голоду. Ця думка здалася Сані вельми розумною, хоча, можливо, Сандра, мати нашої маленької мандрівниці, й не схвалила б її. На жаль, у Сані не було часу й сил на роздуми. І вона кинулася в густі кущі, задерши хвоста з китичкою на кінчику: цей розпушений кінчик неодмінно настрахає невідомого ворога, якби тому раптом заманулося поснідати молоденькою пусякою.
Продираючись крізь густі зарості, Саня про всяк випадок заплющила очі: якщо їй і судилося побачити щось страшне, хай це станеться після того, як вона промине похмуре склепіння сплетених гілок. Тому, викотившись на берег річки, вона не одразу збагнула, куди потрапила. Спершу відчула удар, тоді задзвеніло щось металеве й почувся плюскіт води, а відтак до неї долинув скрипучий голос, що вимовляв слова, значення яких Саня хоч і розуміла, але не вповні.
– Тисяча акул і зустрічний вітер! Медузу мені в горлянку, якщо в казанку залишилася хоч краплина кави! Яким тайфуном занесло сюди цю нещасну мишу! Засмажити і з’їсти її замість сніданку!
Саня розплющила очі й побачила велику сіру істоту в синьо-білій смугастій майці, широких штанях з відстовбурченими кишенями, косинці, пов’язаній на піратський манер, із сережкою в одному вусі й пов’язкою через праве око. Вигляд у цієї істоти був водночас страшний і дуже кумедний, тож Саня раптом розгубилася: що їй зробити спершу – кинутися навтьоки чи розсміятися. Поки вона обмислювала цю непросту задачу, істота нахилилася, зсунула на лоба пов’язку і, хитро блиснувши двома абсолютно здоровими чорними очима, сказала:
– О! Та це пусяка! Маленька дурненька пусяка! Ось хто перекинув мій казанок і залишив бідолашну морську вовчицю без ранкової чашки кави!
На цих словах Саня зрозуміла, що сміятися, мабуть, не доведеться. Як же їй не пощастило: рано-вранці зустріти на пустельному річковому березі найстрашнішого хижака – вовчицю! Від страху Саня підстрибнула й кинулася навтьоки, але реакція в її співрозмовниці була блискучою. «Вовчиця» схопила Саню за китичку хвоста й різко смикнула на себе, через що Саня дуже голосно плюхнулася в пісок на пузо, смішно розставивши пухнасті лапки.
– Бач, яка спритна! Чого це ти вирішила дати драла, хотілося б мені знати? Ну, чого мовчиш? Відповідай, коли старші за званням запитують!
– Старші за чим? – ледве чутно пробелькотіла Саня. – За яким званням?
– А, що з тебе, сухопутного пацюка, візьмеш! – махнула лапою «вовчиця». – Гаразд, сідай. Розповідай. Де ти тут взялася?
– А ви мене вже не їстимете?
– Тебе їсти? – «вовчиця» розреготалася. – Тобою, певно, наїсися! Де ти бачила, щоб морські вовки їли мишей?
– Я – не миша! – образилася Саня.
– Знаю, знаю, не хвилюйся! Звісно, ти не миша. Хоча, як на мене, ви, пусяки, не надто від них відрізняєтеся. Як і від нас, благородних сірих пацюків, хоч ви й задираєте носа, намагаючись довести всьому світові, що ви – рідня шиншил! Ось ти, приміром, бачила шиншилу з китичкою на хвості?
– Даруйте, – розгубилася Саня, – хіба ви пацюк?
– Ще й який! Справжнісінький корабельний пацюк! Ти знаєш, що таке корабельні пацюки? Це не те, що сухопутні збирачі недоїдків! У наших душах живе дух романтики, вітер мандрівок і пригод.
– Але ж ви щойно самі сказали, що ви – вовчиця?
– Звісно, вовчиця! Морська вовчиця! Так називають усіх вартих хвали корабельних пацюків. Тих, для кого вільний вітер океанських просторів значить більше, ніж шматок запліснявілого сиру!
Від згадки про сир Саня відчула голодну різачку в шлунку. Звісно, пусякам не годиться їсти сир, але як добре було б перехопити бодай чого-небудь, ну, бодай того, чим так чудово пахне від її нової знайомої! Саня голосно потягнула носом повітря й раптом відчула запаморочення. Корабельна пацючка й берег, на якому вона стояла, захиталися й зробили кульбіт, а Саня почала осідати на землю.
– Агов, ти тут знепритомніти вирішила?! Ну, медузу мені в горлянку, відчуваю, що матиму я ще мороку з цією пусякою! Доведеться, мабуть, віддати їй залишки свого сніданку: судячи з усього, бідолаха геть голодна!
Пацючка нахилилася й легенько поплескала Саню по щоках:
– Ну-ну, годі. Сідай ближче, перекусимо, чим Бог послав. Але спершу познайомимося: не сідати ж мені за стіл з незнайомкою.
– Мене звуть Саня, – пробелькотіла маленька пусяка.
– Просто, але мило, – вирекла її співрозмовниця. – Головне – коротко: зручно кричати, коли сильний вітер. Не те, що мені!
– А як вас звати? – ввічливо запитала Саня.
– О, моє ім’я – родове. Есмеральда. У нашому роду так називають усіх старших дочок.
– У вас дуже гарне ім’я, – знову проявила ввічливість Саня. – А в нашому роду всіх називають на літеру «С». Тому що ми – нащадки Великого Саша! Він – засновник нашого роду, жив дуже давно. Ніхто не знає, як давно. Але імена всіх його нащадків – лише на «С». Так ми впізнаємо одне одного. Адже нас багато, представники нашого роду мешкають навіть у Дальніх Краях.
– Що ти знаєш про Дальні Краї, нащадку і представнику невідомого мені роду! Чи бувала ти бодай в одній справді далекій країні? Що ж, я розповім тобі про свої мандри й пригоди. Але пізніше. А тепер їж, поки знову не знепритомніла!
Есмеральда простягнула Сані шматок якоїсь дивної – жовтої, м’якої й тугої водночас – речовини, аромат якої змусив Саню примружитися. Вона швидко проковтнула слинку й запитала:
– Вибачте, а що це?
– Що це? Ото номер! Невже ти ніколи не бачила сиру?
– Сир?! – вигукнула Саня. – Оце і є сир? Але ж ми його не їмо! Як шкода! Доведеться мені голодувати далі.
– Еге ж, голодувати! Цього я тобі не дозволю! Їж негайно, інакше я тебе вкушу. Віддаєш їй останні припаси, а вона ще й комизиться! Зверни увагу: мені нецікаві твої забобони! Хочеш жити – будеш їсти те, що дають! І запам’ятай: ти підкоряєшся мені як старшій за званням. На морі такий порядок. Тому мої накази не обговорюються, вони виконуються! І без зволікання!
Саня полегшено зітхнула й заходилася наминати ласощі, втішаючи себе тим, що в ситуації, коли є загроза життю, певно, й сам Великий Саш не відмовився б від шматочка сиру.
