– Ну, – сказала Есмеральда, коли Саня врешті наїлася й блаженно прихилилася до коріння розлогої верби, – розповідай, хто ти така і як тут опинилася. Певно ж, годиться мені сьогодні почути цікаву історію (а крім того, маю ж я бодай щось отримати за гостинність і сніданок).
Пацючка вмостилася зручніше й узяла до рота величезну чорну люльку.
– Розповідай, – сказала вона, – а я тим часом покурю й подумаю, що робити далі.
Розповідь Сані була простою і нехитрою.
Учора вранці, одразу після сніданку (на сніданок – тепер про це можна згадати, – як зазвичай, були булочки, яйця й какао) Саня пішла пускати кораблики вниз по струмку (струмок протікає просто через сад біля Саниного дому – Пусі-холу і впадає у Велику Ріку). Корабликів було багато, і всі різнобарвні. Напередодні Саня разом з мамою майструвала їх із кольорового провощеного паперу. Це було дуже захопливо, кораблики мов змагалися один з одним, обходячи камені й мілини, і Саня весело стрибала вздовж струмка, поки не опинилася на березі Великої Ріки.
Їй суворо заборонялося входити у велику воду навіть по щиколотки, бо хоч пусяки й уміють плавати, Саня була ще дуже маленькою і слабкою, тож не могла почуватися впевнено в глибоких темних водах Великої Ріки. І Саня мала достатньо кебети для того, щоб неухильно дотримуватися встановлених дорослими правил. Вона знала: ці правила потрібні для того, щоб захистити її від небезпеки. Адже дорослі значно досвідченіші від малюків і тому краще знають, як себе поводити, щоб не вляпатися в Неприємну Історію. А Саня дуже боялася вляпатися в Неприємну Історію. І, зрозуміло, не мала наміру лізти у воду. Вона просто хотіла подивитися з берега, як далеко відпливе її весела флотилія, гнана теплим літнім вітерцем і потужним плином Великої Ріки.
Кораблики рухалися на диво легко, красиво і дружно. Вони майже одночасно досягли повороту і, підхоплені течією, подалися ліворуч, на південь, куди повертала Велика Ріка. Ще трохи, і вони сховаються за поворотом, і Саня назавжди втратить їх з очей. Їй стало шкода розлучатися зі своїми іграшками. І тут – дуже вчасно – вона помітила колоду: її прибило до берега зовсім поруч. Одним кінцем колода врізалася в мокрий пісок, іншим – доходила майже до очеретів, які й не дозволили течії знести її ще нижче.
Недовго думаючи, Саня застрибнула на колоду (та майже не поворухнулася) й побігла, намагаючись не випускати з очей кораблики. Вона не помилилася: звідсіль їх було видно ще доволі довго. І Саня не відводила від них очей, доки останнє паперове суденце не сховалося за поворотом. Посміхнувшись і зітхнувши, Саня потюпала по колоді до берега. І тут раптом виявилося, що доки вона спостерігала, колода м’яко сповзла на глибину. До рятівної суші було зовсім недалеко і, певно, Саня цілком могла б перестрибнути з колоди на берег, а трохи пізніше – пірнути й швидко допливти до нього. Але, побачивши між колодою й берегом смужку води, Саня так розгубилася, що не встигла ні стрибнути, ні кинутися у воду, доки ще можна було дістатися берега. Замість цього вона заметушилася по колоді, – а колода швидко пливла до середини русла, й незабаром стало зрозуміло, що зручний момент проґавлено й тепер залишається лише чекати, що буде далі.
Певно ж, Саня була близька до того, щоб зневіритися, але тут виявилося, що не час піддаватися пустопорожнім хвилюванням. Набравши швидкість, колода почала погойдуватися, й Саня мусила стежити за тим, щоб не впасти у воду. На це йшли всі сили і вся увага. Саня ледве встигала помічати, які красиві, барвисті, мальовничі береги обіймають Велику Ріку. Вона втішала себе тим, що рано чи пізно колоду неодмінно знову приб’є до берега (адже раз уже прибило!), і вона зможе дістатися додому, йдучи вгору за течією. Але час спливав, а колода й не думала наближатися до суші. Велика Ріка заволоділа нею і несла вперед, на південь, упевнено й швидко. Аж тепер Саня збагнула, чому Ріку називають Великою. Її сильні води розливалися все ширше, але при цьому не втрачали швидкості, несучи в загадкову далечінь усе, що траплялося їм на шляху.
Ріка текла просто на південь, більше нікуди не звертаючи, і Саня розуміла, що це значно зменшує шанси скоро досягти берега. Мало того: в її тремтячу душу закралося побоювання, що колода, не доведи Боже, винесе її просто в море, а там доведеться забути про останню надію на порятунок. Думка ця була такою жахливою, що Саня мимоволі заплющила очі й пересмикнула плечима. Колода захиталася, й маленька пусяка судорожно схопилася за неї всіма чотирма лапами. Досягнувши рівноваги, Саня завмерла і з усіх рухів дозволяла собі лише морщити лоба й туди-сюди водити очима, старанно вдивляючись у туманну даль у пошуках мису, до якого могло б прибити її ненадійний плавзасіб.
Із плином часу ця надія здавалася все більш ефемерною. До того ж почало темніти, і Саня з жахом подумала, що скоро вона опиниться в повній темряві в цьому величезному світі, у хиткій стихії, посеред водної гладіні, яку їй нізащо не здолати вплав.
Вона сиділа, вчепившись лапками в колоду, й думала про те, що навколо все тече: глибока вода, невблаганний час, боязкі надії. Тече в незвідану далечінь її беззахисне життя, а вона ніяк не може вплинути на цю всеосяжну течію. Бідолаха тремтіла від страху й холоду, голод зводив спазмами її шлуночок, голова йшла обертом від утомливого споглядання безконечного руху води й землі, а серце стискалося від болю, коли вона думала про те, як зараз тривожаться її близькі. Саня розплакалася б, спізнавши стільки прикрощів водночас, але боялася, що сльози завадять їй бачити й так вельми невиразні в усе густіших сутінках обриси берегів, і вона остаточно втратить орієнтацію в темному ворожому світі.
Усі ці важкі, болісні переживання неабияк утомили її, і незважаючи на страх, малявка непомітно для себе самої задрімала. Вода приколисувала, зірки, що проявилися на темному небосхилі, лагідно дивилися на бідолашну мандрівницю, мов намагалися підбадьорити й заспокоїти її. Спати було не можна, але не спати – оце було вже просто неможливо. Саня заплющила очі й попливла крізь непроглядну темінь назустріч Долі.
Доля не забарилася. Вона з’явилася у вигляді нерозпізнаного плаваючого об’єкта, який зіткнувся з її колодою і різко змінив напрямок руху. Що це було – Саня в пітьмі не розгледіла. Вона лише відчула різкий поштовх, що мало не перекинув її у воду, й почула якийсь грім, стукіт, скрегіт, чийсь страшний крик і ще якийсь невиразний шум – чи бурчання, чи шепіт. Колода зробила кульбіт, і Саня, міцно тримаючись за неї всіма чотирма лапами, на мить опинилася у воді, але тут же випірнула й, погойдуючись, попливла разом із колодою кудись ліворуч. Невдовзі вона знову відчула поштовх – цього разу зовсім легкий – і усвідомила, що вже не рухається в просторі, а стоїть на місці. Ще не вірячи своєму щастю, Саня повільно пішла по колоді, обережно обмацуючи поверхню, перш ніж ступити на повну силу. Відтак замість твердої деревини її лапка провалися в порожнечу. Під порожнечею була вода, а під водою – яке щастя! – м’який пісок. Заплющивши очі, які й так нічого не бачили в цій темряві, Саня відштовхнулася задніми лапами, випрямила хвоста і виконала запаморочливий стрибок у чорну імлу. Її падіння пом’якшила вода. Вона доходила до черевця, а під лапами був чистий пісок, по якому Саня миттю вибралася на сушу і знесилено впала.
Трохи віддихавшись, вона поповзла кудись у зарості. Довго продиралася крізь них, тоді радше не побачила, а відчула відкритий простір, проповзла ще трохи й уткнулася носом у м’який замшілий стовбур дерева. Вона навпомацки рухалася в пітьмі, тоді провалилася в якусь ямку, заповзла між коріння і тут, нарешті відчувши себе в безпеці, згорнулася клубочком і заснула.
Уранці її розбудив чудовий запах гарячого сиру, вона пішла на нього й зустріла Есмеральду.
Ото й уся розповідь. Саня замовкла і глянула на свою нову знайому. На свій подив, вона побачила, що Есмеральда неабияк змінилася. В її зовнішності не залишилося й сліду від грізної морської вовчиці. На Саню дивилися добрі, жалісливі очі, по щоках пацючки текли сльози.
– Бідолашне дитя! Ти вперше вирушила в плавання – і зазнала стільки хвилювань! Ох, ти ж не знаєш: ми з тобою – подруги по нещастю. Тепер я бачу: ми обидві постраждали від невідомого човна або – ще гірше – Річкового Чудовиська, яке напало на нас у темряві. І лише завдяки щасливому випадку або завдяки Долі ми врятувалися і знайшли одна одну. Слухай же, любе дитя. Я розповім тобі, як сама сюди потрапила. О, тепер я розумію: Доля привела мене сюди, щоб допомогти тобі. І я неодмінно зроблю це! Ми разом відшукаємо твій дім, і всі наші страждання будуть винагороджені, коли ти опинишся в обіймах рідних і близьких!
Есмеральда дістала з кишені широченних штанів величезний носовичок і заходилася промокати рясні сльози.