Трохи заспокоївшись пацючка Есмеральда мовила:
– Ох, дитинко, певно ж, я мушу розповісти тобі свою історію! Знай же, що я народилася й виросла в сім’ї сміливих корабельних пацюків, і моїм вихованням займалися не батьки, а вільна морська стихія, дужі хвилі й швидкі вітри. Від народження я жила на великому кораблі. Мене заколисував плюскіт води або шурхіт гальки в прибої. Що то за щастя було – прокидатися й засинати разом із сонцем, дихати свіжим вітром морських просторів і хоробро долати шторми й рифи, продовжуючи найкращі традиції моїх славетних предків!
Корабель, на якому плавали мої батьки, називався «Зірка Сходу». Це міцне судно перевозило прянощі з Дальніх Країв, із батьківщини великого мудреця Дарсифуція – основоположника головного вчення «Про сенс життя всякої Божої тварі» (ця книга була в корабельній бібліотеці). Як я мріяла, що колись, коли стану достатньо дорослою, щоб постати перед очі видатного мислителя, я досягну Дальніх Країв, зійду на берег і здійсню сповнену чудовних пригод мандрівку, щоб удостоїтися честі бути прийнятою і насолодитися бесідою з найяскравішим мислителем сучасності!
На жаль, моїм мріям не судилося збутися! Одного разу, коли «Зірка Сходу» поверталася з вантажем чаю, шафрану й барбарису до рідних берегів, ми потрапили в жорстокий шторм. Як не боровся екіпаж із грізною стихією (навіть корабельні пацюки снували по палубі, перевіряючи міцність кріплень), вона виявилася дужчою. Величезна хвиля викинула наше судно на рифи лише за декілька кабельтових від порту. Сталося це пізно вночі, і в непроглядній пітьмі не вдалося врятуватися нікому, крім мене. Весь екіпаж, мої благородні батьки, мої товариші – всі розділили долю загиблого корабля. Доля помилувала лише мене. Вона винесла мене на гребені руйнівної хвилі й викинула на риф. Дивом мені вдалося впасти не на гостре каміння, а в невелике внутрішнє озерце води всередині рифа. Там мене прибило до маленького ґроту, де я знайшла тимчасовий притулок і захист, доки шаленів шторм. А коли випогодилось, я вибралася зі свого притулку, залізла на найвищий поліп і роззирнулася. Скрізь у воді погойдувалися уламки щогл і снастей, начиння й бочечки з прянощами. На одній з них мені вдалося досягти берега.
Цілих два дні я добиралася до порту. Прагнула знайти новий корабель, на якому я зможу здійснити мрію свого життя – досягти Дальніх Країв і батьківщини Дарсифуція. Але в порту на мене чекало нове розчарування: єдине вціліле після шторму судно вийшло в рейс зовсім недавно, портові ж будівлі під час бурі добряче потрощило, й вони вимагали ґрунтовного ремонту. Очікувати тут нових кораблів можна було лише за кілька місяців, а це занадто довго!
Тоді я зважилася на відчайдушний крок: рушила вгору по Великій Ріці до кораблебудівної верфі, щоб сісти на перше ж судно, яке там спустять зі стапелів на воду. Але й тут мені не пощастило. Це судно розминулося зі мною в дорозі: поки я йшла вгору берегом, воно пройшло вниз за течією і вийшло у відкрите море. Тоді я зрозуміла, що сама мушу подолати злощасну Долю. Каюся, шлях, який я обрала, мабуть, не був би схвалений моїм заочним учителем – мудрим Дарсифуцієм. Я знайшла на березі покинуте корито й, за відсутності кращого плавзасобу, вирішила зробити його своїм тимчасовим судном. Відтягнула корито до води, знайдені на березі гілки дерев, повалених вітром, припасувала замість весел, спорудила зі швабри подобу щогли, прив’язала до неї загублену якоюсь недбайливою пралею наволочку – і вирушила в путь.
Півдня я спокійно пливла до моря, і серце моє повнилося радістю й гордістю: я не здалася на милість Долі, власноруч збудувала маленький корабель і вирушила в нову подорож, як би вона не закінчилася для самотньої морської вовчиці! У таких роздумах я провела вечір, а коли посутеніло, почала шукати бухту для ночівлі. На жаль, Велика Ріка розлилася доволі широко, і знайти прихисток ніяк не вдавалося. Боюся, що я на якийсь час задрімала. І прокинулася аж тоді, коли почула страшний шум і гуркіт. Величезне Річкове Чудовисько атакувало моє судно. Я почула якийсь грім, стукіт, скрегіт, чийсь страшний крик і якийсь невиразний шурхіт. Моє корито хитнулося, зачерпнуло води й повільно почало осідати. Щодуху я кинулася гребти туди, де, за моїми розрахунками, мав бути берег, а водночас намагалася вичерпувати воду. Працювала швидко, але надовго моїх зусиль не вистачило. Корито пішло на дно, я ж щодуху запрацювала лапами, намагаючись вигребти до берега. Мені пощастило. Я дісталася до суші, а вранці навіть виявила на березі дещо зі своїх пожитків: казанок, кресало і продукти (вирушаючи в плавання, я спеціально поклала їх у непромокальний пакет, надула його, щоб він не потонув, і міцно зав’язала). Знахідка невимовно втішила мене. Я вирішила, що це добрий знак і для мене не все втрачено.
Далі ти знаєш. Я почала готувати сніданок, і тут із прибережних заростей на мене викотилася ти. Ну, хіба не чудово: дві подруги по нещастю, які однієї й тієї ж ночі пережили корабельну катастрофу, постраждали від одного й того ж Річкового Чудовиська, тепер зустрілися, знайшли одна одну, щоб підтримати й допомогти, щоб разом знайти шлях до порятунку!
Есмеральда замовкла й знову полізла в кишеню по носову хустинку. Вона довго витирала очі, зітхала й розчулено посміхалася.
Тим часом Саню обійняли зовсім інші почуття. Коли пацючка оповідала про нічну подію, маленька пусяка завважила, що вона описує її тими ж словами, які раніше вимовила сама Саня. Незважаючи на юний вік, Саня була доволі кмітливою й одразу збагнула те, на що Есмеральда, захоплена хвилюючими спогадами й почуттям жалю, просто не звернула уваги. Саня зрозуміла, що її колода зіткнулася в темряві саме з коритом Есмеральди, і таким чином вона спричинилася до лиха, якого зазнала благородна пацючка.
Це відкриття неабияк схвилювало, засмутило й налякало Саню. Мало того, що її мучило почуття провини, – вона відчувала страх, що, здогадавшись про справжню причину своїх пригод, Есмеральда відмовиться допомагати їй шукати дорогу додому. Саня так глибоко задумалася, що не відразу почула розчулений голос Есмеральди:
– Та ти плачеш, бідолашне дитя! Тебе так схвилював опис моїх нещасть? О, добра, добра душе! Не бійся, все вже позаду. Ми на твердій землі, й жодне Річкове Чудовисько не завадить нам вирушити на пошуки твого дому. А коли ми вирішимо цю проблему, можливо, відкриється новий шлях і для мене, адже, як казав старий мудрий Дарсифуцій, роби те, що мусиш, і тобі відкриється те, що потрібно!
Саня сприйняла ідею про Річкове Чудовисько як рятівну соломинку. А може, це справді була величезна рибина – чи хто там ще мешкає в темних глибинах Великої Ріки? І тоді вона анітрохи не завинила в Неприємній Історії, в яку втрапила її нова знайома. Пожвавішавши, вона вигукнула:
– Я така рада, дорога Есмеральдо! Я не могла б і мріяти про зустріч із такою доброю і благородною істотою, як ви! Я впевнена, що мої рідні будуть щасливі познайомитися з вами! Адже ми їх знайдемо, правда ж? – на цих словах Саня несподівано для самої себе раптом розплакалася й кинулася в обійми добросердої пацючки.
Есмеральда погладила її по голові й тихо сказала:
– Звісно, знайдемо, дитинко! І знаєш, ми не будемо це відкладати. Давай лапу і зберися з силами. Перед нами далека дорога, але разом ми здолаємо її. У путь?
– У путь! – щасливо всміхнулася Саня, й вони заходилися збирати з піску пожитки, які ще могли знадобитися їм у дорозі.