– Що ж, – сказала Есмеральда, коли залишки хліба, сиру й кави були ув’язані у вузлик, а казанок повішений на міцну сукувату палицю, яку пацючка перекинула через плече. – Найголовніше зараз – визначити напрямок нашого руху. Подумай гарненько й відповідай: тебе прибило до того ж берега, з якого віднесло, чи до протилежного?
Саня задумалася. Але як старанно не морщила вона лоба, збираючи його в м’які складочки, а пригадати, звідки вона припливла, так і не змогла.
– Не хвилюйся, – м’яко сказала пацючка, – я допоможу тобі. Скажи, коли ти стояла на своєму березі обличчям до ріки, в який бік вода забирала твої кораблики?
– Праворуч! – радісно скрикнула Саня.
– Так. Виходить, що ти стояла на правому березі Великої Ріки. А зараз, якщо ми станемо обличчям до води, то побачимо, що течія відносить воду ліворуч. Отже, ми – на лівому березі. З одного боку, це добре, адже правий берег Великої Ріки – крутіший, і по ньому складніше йти. З іншого боку – щоб потрапити до тебе додому, нам треба буде шукати переправу через Велику Ріку, а це – непросте завдання. І хоча ми лише за якихось п’ятнадцять-двадцять годин плавання від твого дому, тобто теоретично змогли б дійти до нього за кілька днів, та, можливо, у пошуках переправи нам доведеться підніматися набагато вище за течією, ніж те місце, де стоїть твій будинок. Отже, дорога може зайняти набагато більше часу. Адже потім нам доведеться спускатися вниз за течією правим берегом (а він, як я вже казала, значно крутіший).
Саня зітхнула:
– То я не так швидко втраплю додому? Бідолашна, бідолашна мама! Як вона буде тривожитися весь цей час! Адже вона не знає, ні де я, ні що зі мною, і я не можу повідомити їй, що жива й неушкоджена! Що ж робити?
Саня розплакалася. Есмеральда обняла її за плечі:
– Гадаю, для початку тобі треба перестати плакати. Повір, це дуже важливо. Дорога, яку долають у сльозах, і Дорога, в яку вирушають із посмішкою, – це дві різні Дороги. Так учить великий Дарсифуцій, а він, можеш мені повірити, на відміну від багатьох і багатьох, завжди знає, що каже! Тож витри сльози – і вперед! Із ясним поглядом і посмішкою на вустах! Поки ми посміхаємося, ми спроможні здолати все, дитинко, запам’ятай це!
– Це теж сказав великий Дарсифуцій? – запитала Саня.
Пацючка трішки зніяковіла:
– Ні… Це, бач, я розмірковувала на дозвіллі над його сентенціями, ото й додумала дещо сама. Мені здається, вийшло доволі вдало і цілком у його дусі, – вона зніяковіло замовкла, і Саня відчула потребу сказати щось ввічливе.
– О, звісно, дуже вдало! Недарма ж я вирішила, що це його думка!
Есмеральда заусміхалася від задоволення:
– Спасибі, дитинко. Бачу, ти розумна не по роках. Щоправда, трохи неорганізована і тому часто засмучуєшся там, де треба зберігати особливу бадьорість духу. Але це не страшно. Це цілком можна подолати. До того ж ти тепер зі мною, і я допомагатиму тобі вдосконалюватися. Отже, у Дорогу?
– У Дорогу!
Вони бадьоро закрокували вздовж пологого берега. Земля була м’якою, і її вже нагріло сонце, що піднялося доволі високо. Прогріті трави чудово пахли, і легкий теплий вітерець розносив довкола їх аромат. Спів птахів теж налаштовував на оптимізм. Саня весело стрибала по траві, з насолодою принюхуючись до запахів річкового світу. Невдовзі вона побачила красиву блакитну квітку і, підбігши, зірвала її, щоб закласти собі за вухо, але швидко збагнула, що ввічливіше буде запропонувати це Есмеральді.
Пацючка схвально відгукнулася про красу квітки, але прикрашати свою голову рішуче відмовилася:
– Це не мій стиль, люба. До морського одягу не личать прикраси. Він, як і будь-який однострій, має бути строгим. Отож візьми її краще собі, – з цими словами, ніби згадавши про щось важливе, вона насунула на праве око чорну пов’язку.
– Пробачте, – повагавшись, усе ж зважилася запитати Саня, – а ця пов’язка, вона вам не заважає дивитися?
Есмеральда знизала плечима:
– Правду кажучи, трохи заважає. Але що вдієш! Така традиція, звичай. Звісно, зараз багато чого змінилося, і не всі надають значення традиціям. Але я вважаю це абсолютно необхідним! Добра традиція варта багатьох нововведень, як учить великий Дарсифуцій. Адже вона перевірена часом, а хтозна, до чого в майбутньому приведуть нововведення? На те вони й нововведення, що робляться вперше, і ніхто не знає, чим це обернеться! Чого ж ти не дивишся під ноги?
Останнє зауваження пацючка зробила, побачивши, як Саня спіткнулася і впала. Вона допомогла їй піднятися з землі й обтруситися:
– Запам’ятай: перевірені часом правила поведінки обов’язкові для всіх. Вони – як добрі традиції, про них не можна забувати.
Збентежена Саня не наважилася запитати, кому належить ця мудра думка. Вона зосереджено крокувала, намагаючись тримати розмірений ритм і уважно дивитися під ноги. Це, до речі, було зовсім не зайвим, адже дорога наближалася до лісу і стала менш рівною: де-не-де зустрічалися невеликі горбки, ямки, борозни. Останні тривожили Саню. Вона знала: схожі сліди в піску залишають змії, а від них кожен гризун має триматися якомога далі. Вона поділилася своїми побоюваннями з Есмеральдою.
– Не хвилюйся, – сказала та, – у мене дуже тонкий слух, я почую повзучу змію здалеку. Щоправда, в одному ти маєш рацію: нам слід подумати про місце для ночівлі. Варто забратися вище. Адже, як мені відомо, тут не водяться деревні змії, і яке-небудь дупло на висоті більше трьох футів легко захистить нас від неприємних несподіванок.
– Більше трьох чого?
– Футів. Ми, моряки, вимірюємо висоту й глибину в футах. Фут – це британська, американська і староруська одиниця довжини, вона дорівнює тридцяти сантиметрам і сорока восьми міліметрам. В одному футі – дванадцять дюймів, а три фути – це трохи менше метра. А змії завдовжки більше метра доволі рідкісні. До того ж змія може піднятися у висоту приблизно на половину своєї довжини. Тому метрова висота надійно захистить нас від таких небезпечних візитерів. Утім, до ночівлі ще треба дожити, а ось обідній час давно настав. Продуктів у нас небагато, тому варто їх приберегти. Зате я бачу попереду, на узліссі, кущі ліщини. Ти любиш ліщину?
– Ліщину? А що це? – запитала Саня.
– Це ліщина, або лісковий горіх. Ще його називають фундуком.
– Ага, ліскові горіхи! Вони такі смачні!
– Тоді вперед! Зараз ми добряче підкріпимося!
Вони прискорили крок у передчутті смачного обіду.
Кущі ліщини росли серед поодиноких листяних дерев і були доволі щедро всипані плодами. Пацючка й пусяка, склавши на землі свої нехитрі пожитки, заходилися лазити по гілках, обривати горіхи й кидати їх униз.
– Погляньте, там уже багато! – закричала Саня. – Певно, можна вже злізати й обідати.
– Можна, але це буде недалекоглядно, – відповіла Есмеральда. – Адже тоді після обіду знову доведеться лізти вгору, але вже з набитими животами.
– Знову лізти на кущі? А навіщо?
– А через те, що завжди треба думати трохи наперед. Сьогодні – не останній день нашого походу, а ліщини попереду може й не бути. Нам слід зробити невеликий запас. Ми маємо взяти з собою стільки горіхів, щоб їх було не дуже тяжко нести, але могло вистачити на якийсь час, коли не буде іншої їжі, – пояснила Есмеральда.
– А яка інша їжа є в лісі?
– Багато. Ягоди, гриби, їстівні трави. Їх треба вміти відрізняти від неїстівних. До того ж, нам треба знайти довгий тонкий прут, із якого можна зробити вудку. Завтра зранку я спробую наловити на сніданок риби.
– О, це було б чудово! – зраділа Саня.
– Ото й добре, що ти не проти. А зараз зірвемо ще по кілька горіхів – і вниз, обідати!
– Ура! – закричала Саня і мало не зірвалася з гілки від наснаги.
Есмеральда кинула на неї критичний погляд, але промовчала. Закінчивши зі збором ліщини, вони спритно спустилися на землю й почали збирати горіхи і зносити їх в одне місце. Відтак, зручно вмостившись серед гілок, заходилися смакувати смачними лісовими плодами.
Закінчивши обідати, вони трохи відпочили і, зібравши горіхи в мішечок, який Есмеральда дістала з чергової кишені своїх чудових широких штанів, знову рушили в дорогу.
– Знаєш, – сказала пацючка, – поки світло, нам варто триматися ближче до річки. У лісі легко заблукати й піти зовсім не в той бік. Ти маєш постійно відчувати запах води. На нього ж і біжи в разі небезпеки.
– Небезпеки? – Саня зіщулилася. – А які тут є небезпеки?
– Невже ти не знаєш? У лісі живуть дикі звірі. Від вовка й лисиці треба просто піднятися на дерево. Від змії – теж. А ось від куниці треба шукати дуже вузьку нірку, в яку вона не зможе пролізти. Але в будь-якому разі не тікай глибоко в ліс. Інакше ми можемо загубитися. Запам’ятай: якщо ми на якийсь час загубимося, треба спершу відсидітися в укритті, а тоді обережно пробиратися до води. Будемо шукати одна одну на березі. Адже саме річка допоможе нам тримати правильний напрямок.
Саня уважно слухала настанови і потай зітхала. Вона все більше усвідомлювала серйозність своєї вчорашньої провинності. Скількох труднощів їй вдалося б уникнути, якби вона була уважнішою до настанов дорослих і не підходила близько до Великої Ріки! Але, вже мало не розплакавшись, вона згадала мудрі слова Дарсифуція про дві різні Дороги і через силу розтягла мордочку в усмішці.
Вони просувалися вперед уже не так швидко, як уранці. Давалася взнаки втома довгого дня. Сонце давно перевалило зеніт і прямувало на захід.
– Здається, час подумати про ночівлю, – мовила Есмеральда. – Слухай нову команду: дивися на дерева, і якщо завважиш потрібне дупло – не нижче трьох футів і не більше двох дюймів у діаметрі (щоб могли пролізти лише ти і я), дай мені знати.
Саня кивнула. Вона неодмінно хотіла першою помітити таке дупло і заслужити похвалу Есмеральди. Зосереджена увага зробила свою справу: їй це вдалося. Дупло в молодій липі виявилося саме таким, про яке казала пацючка, – доволі містке для них двох і з вузьким входом, в який годі пролізти куниці. До того ж дерево росло на краю галявини недалеко від річки. Есмеральда була задоволена тим, як Саня засвоїла її урок. Вона скомандувала привал і дістала з вузлика залишки сиру і хліба. Перекусивши, вони випили річкової води і почали готуватися до сну. Горіхи склали в казанок і підвісили на сучку, тоді видерлися по стовбуру й очистили дупло від сміття, назбирали на землі моху й сухого листя і спорудили справжнє м’яке ложе.
Згортаючись у клубочок, Есмеральда блаженно позіхнула:
– Ну, ранок мудріший від вечора. Спи і постарайся добре відпочити. А завтра – знову в Дорогу. Бог дасть день, Бог дасть нову їжу і прихисток.
– Це сказав мудрий Дарсифуцій? – сонно позіхаючи, запитала Саня.
– Ні, це – народна мудрість, що теж добре, – завважила пацючка. – Якщо замерзнеш, притискайся до мене спиною – так тепліше.
– Гаразд, – відповіла Саня і майже одразу втомлено поринула в сон. Їй снилися річка і ліс, кущі та горіхи. І вони мирно спали до ранку, набираючись сил для нового дня.
