Попутники

Ніжне ранкове сонце кинуло тонкий промінчик у вузьке дупло, де спали Саня й Есмеральда. Мандрівниці майже одночасно прокинулися і солодко потягувалися. Свіже лісове повітря було сповнене пташиного щебету: птахи співали на різні голоси, радіючи новому погожому дню. Втім, до щебету птахів домішувалися й інші голоси, а ще чувся тріск сухих гілок і якась незрозуміла метушня.

– Цікаво, – сказала Есмеральда, – кого це занесло на нашу галявину? Судячи зі звуків, це, начебто, якась дрібнота. Але, звісно, слід гарненько розгледітися довкола, перш ніж спускатися на землю.

Пацючка обережно визирнула з дупла: спершу – ніс, тоді – голова, відтак вона висунулася по пояс. Пильно вдивляючись у далечінь обома очима (пов’язку вона зсунула на лоба), Есмеральда щось бурмотіла собі під носа, тоді озирнулася на Саню й сказала:

– Як я й сподівалася, нам ніщо не загрожує. Ходімо подивимось ближче; здається, компанія там зібралася різношерста, але безпечна.

Вона спустилася першою і підтримала Саню внизу, допомагаючи їй приземлитися. Пусяка й пацючка тихенько рушили до річкового берега. Вони йшли обережно й нечутно, і це дало їм змогу підійти майже впритул до смуги піску й гарненько роздивитися істот, які поралися на березі.

Біля самої води сиділо маленьке пусяченя і, пихкаючи, намагалося зачерпнути води казанком, який був майже вдвічі більший від нього. Неподалік крихітне звірятко старанно рило малесенькими лапками ямку в піску – очевидно, для вогнища. Чимале мишеня тягало й складало поруч із ним сухі гілки. Періодично воно господарським оком оглядало процес і давало малятам чергові керівні вказівки:

– Хахуню, увійди глибше у воду. Так ти нічого не зачерпнеш. Кажу ж, не бійся, тут мілко. Зайди по коліно – не потонеш. А ти чого так довго пораєшся? Хмиз майже готовий. Хіба ти не хочеш мерщій зігрітися? Хто тут недавно пхикав і щулився від холоду?

Есмеральда оцінююче оглядала мізансцену. На її мордочці з’явилася критична і глузлива міна. Відтак вона рішуче ступила крок уперед, розсунувши траву, і постала перед усією компанією. Саня боком протиснулася за пацючкою і стала поруч.

Бурхлива діяльність на березі одразу ж припинилася. Всі застигли, витріщившись на прибульців.

– Так, – мовила Есмеральда, – оглянемо диспозицію. Цей із казанком – маленький пусяка на ім’я Хахуня. Ямку для вогнища риє лісова ксена. Ну а ти, як я розумію, тут головний? Як тебе звуть?

Мишеня, підібгавши було хвоста при їх несподіваній появі, тепер демонстративно сміливо виступило наперед і голосно промовило:

– Я – Мишель, польова миша.

– І що ж ти робиш у лісі, якщо ти – польова миша?

– Подорожую. Я хочу стати славетним мандрівником і шукачем пригод. Щоправда, я лише починаю свою кар’єру. Для початку вирішив дослідити русло Великої Ріки і, якщо пощастить, побачити Річкове Чудовисько.

– Це благородно, – завважила Есмеральда. – Зрозуміло, за умови, що твої батьки схвалюють обрану тобою Дорогу. Сподіваюся, вони знають, де ти?

– Звісно, – занадто поспішно і занадто впевнено відповів Мишель, і це змусило Саню засумніватися в правдивості його відповіді.

Есмеральда, схоже, розділяла її сумніви. Вона невиразно хмикнула й перевела погляд на малюків:

– Ну, а вони де взялися?

– Я їх знайшов тут неподалік, у кущах. Сиділи на березі й тужливо дивилися на воду. Мені здається, що їм треба на інший берег. Але як вони сюди потрапили – сказати важко. Тому що ксена весь час мовчить, навіть ім’я своє не може назвати. А пусяченя розмовляє геть незрозуміло, своєю дитячою мовою, так що нічого не розбереш. Звуть його начебто Хахуня. Це все, що вдалося з’ясувати. Ось хочу розвести багаття, щоб вони відігрілися після нічної прохолоди. Може, тоді й заговорять?

– Ану-ну, – задумливо мовила Есмеральда, – дай-но я подивлюся.

Вона підійшла до пусяченяти:

– Кажеш, тебе звати Хахуня? Доволі дивне ім’я, малюку.

– Та не Хахуня, а Хахуня! – сердито насупивши брови, сказало пусяченя.

– Гм, – здивувалася пацючка, – ти бачиш тут різницю?

– Мені здається, – завважив Мишель, – що він просто не вимовляє якісь звуки. Але дуже сердиться, коли інші вимовляють його ім’я неправильно слідом за ним. Він узагалі якийсь сердитий.

– Гадаю, це через брак повноцінного спілкування. Важко жити, коли тебе ніхто не розуміє. Розуміння – неабияке щастя, як каже великий Дарсифуцій.

– Дарсифуцій? А хто це?

Саня відчула, що вже достатньо освоїлася, щоб долучитися до розмови:

– Це великий мудрець, основоположник вчення «Про сенс життя всякої Божої тварі», він живе в Дальніх Краях.

– Зрозуміло, – Мишель критично оглянув її з ніг до голови. – А ти, здається, пусяка? Може, ти його родичка?

– Ото ще! У нашому роду не може бути ніяких Хахунь! Ми – нащадки Великого Саша, і всіх у нашому роду називають винятково на «С»!

– Хах, хах! – голосно закричав Хахуня і застрибав на місці.

– І нічого смішного в цьому немає! – образилася Саня.

– Та зажди, він не сміється, – зупинила її Есмеральда. – По-моєму, він намагається щось сказати. Але, боюся, ми навряд чи здогадаємося, що саме. Гаразд, продовжимо знайомство. Я – корабельна пацючка Есмеральда, подорожувала на великому кораблі «Зірка Сходу», він зазнав аварії. А це – Саня, я допомагаю їй відшукати дорогу додому.

– Хахмаяйда, Ханя, Хахмаяйда, Ханя! – закричав, знову підстрибуючи на місці, Хахуня.

– Так, важкий випадок. Ну гаразд, потім щось придумаємо, – пацючка підійшла до маленької ксени. – А тебе як звуть, хто ти і звідки?

Ксена мовчки зиркнула на неї трохи спідлоба.

– Ну-ну, спробуємо інакше, – сказала пацючка. – Ти – лісова ксена?

Ксена кивнула.

– Ти живеш у лісі?

Ксена кивнула знову.

– На цьому березі? (кивок) Чи на тому? (знову кивок) Стривай, то на якому саме?

– Марно, – перебив її Мишель, – вона киває у відповідь на будь-яке питання. Причому, мені здається, вона їх розуміє. Просто в неї така манера спілкуватися.

– Що далі, то гірше! – зітхнула Есмеральда. – І що з нею робити? Як допомогти їй дістатися додому, якщо вона не каже правди?

Вона присіла на пісок і задумалася.

– Гадаю, доведеться розпитувати всіх, хто трапиться на шляху, – пацючка рішуче підвелася. – Ну, ось що! Бачу, я тут єдина, хто може, а отже, мусить узяти на себе всю повноту відповідальності. Оголошую, що, як старша за званням, приймаю командування на себе. Ви всі, не виключаючи й тебе, мій друже, – звернулася вона до Мишеля, – переходите в моє підпорядкування. А тепер, перш ніж ми вирішимо, що робити далі, підлеглі, слухай мою команду: наказую розпалити нарешті багаття й поснідати!

Робота на березі знову закипіла. Хахуня, пихкаючи, почав набирати води, ксена продовжила рити ямку, Мишель – тягати хмиз, а Саня взялася розпаковувати мішки Есмеральди. Незабаром спільними зусиллями їм вдалося закип’ятити воду для кави. Основу сніданку склали не доїдені вчора лісові горіхи, до них додалися зібрані Мишелем у лісі ягоди. Частину з них Есмеральда дозволила з’їсти, частину – відклала.

– Так, вчасно я тут з’явилася! Інакше ти нагодував би малюків вовчими ягодами! Цікаво, як це ти наважуєшся подорожувати сам, якщо не вмієш відрізняти їстівних плодів від неїстівних?

– Ну, я ж – польова миша, ліс знаю погано, – зніяковів Мишель.

– А не знаєш броду – не лізь у воду, – здійнявши вказівний палець, повчально мовила Есмеральда.

– Це сказав мудрий Дарсифуцій? – запитав Мишель.

– Ні, це народна мудрість. І стосується вона всіх, – пацючка багатозначно глянула на Саню.

– Не гнаєш бйоду не їзь у йоду! – застрибав Хахуня.

Ксена закивала. Саня запитально зиркнула на Есмеральду. Та знизала плечима:

– Чого ти від мене хочеш? Я морська вовчиця, а не вихователь дитячого садка. А непогано б сюди вихователя. Тільки де ж його тут візьмеш? Знаєш, я думаю, що коли ми доберемося до твого дому, у нас з’являться шанси дізнатися і про його рідню. У вас, пусяк, дуже розвинені родинні зв’язки, і твоя мати, можливо, зможе нам підказати, де шукати його родичів. Ну і по дорозі будемо розпитувати лісових ксен – може, вони допоможуть відшукати батьків нашого мовчуна. Що ж до Мишеля, то він доволі самостійний, та все ж, мені здається, йому варто піти разом з нами: я впевнена, що він зможе багато чого в мене навчитися, якщо вже вирішив обрати професію мандрівника. Ось хоча б відрізняти їстівні ягоди від отруйних, чи не так, друже?

– Я охоче! – погодився Мишель. – Але ви пообіцяйте, будь ласка, що по дорозі розповідатимете мені про свої пригоди. Здається, ви маєте знати багато цікавого!

– Можеш не сумніватися! Отже, якщо ніхто не проти, можемо збиратися в дорогу, – підсумувала Есмеральда.

Ксена кивнула. Хахуня застрибав і закричав:

– П’йоти, п’йоти!

– Як ви гадаєте, що він має на увазі? – запитала Саня.

– Я певна, що це вигук згоди, – із сумнівом у голосі мовила Есмеральда. – Принаймні, я не бачу причин вважати це чимось іншим. Атож, таке тлумачення здається мені найбільш розумним.

Задоволено кивнувши своїм думкам, пацючка веліла всім збирати речі в дорогу. Казанок Мишеля поклали в казанок Есмеральди, і пацючка так само легко перекинула його на палиці через плече. Мишель довго порався, складаючи в сіру полотняну торбинку якісь дрібниці. Потім він із видимим зусиллям закинув її собі на спину.

– Вона така важка? – запитала Есмеральда. – Дозволь дізнатися, що ти в ній носиш?

Мишель зніяковів.

– Справа в тому, – пояснила пацючка, – що, вирушаючи в похід, слід правильно упаковувати свій багаж. Мені ж здається, що ти тягаєш з собою зайву вагу, а отже, є небезпека, що будеш швидко втомлюватися й повільно йти.

– Та ні, – сказав Мишель, – я ношу з собою лише найнеобхідніше.

– І все ж, – м’яко, але наполегливо продовжувала Есмеральда, – якщо ти не заперечуєш, я б хотіла глянути…

Мишель зітхнув і витрусив торбинку. Крім мисливського ножа з безліччю різних лез, пари носових хусток, зубної щітки та щітки для шерсті, декількох річкових мушель, звідти, на подив усієї компанії, випав чималий і доволі важкий будильник.

– Оце так! – мовила вражена Есмеральда. – І це ти називаєш найнеобхіднішим?

– З одного боку, це, звісно, не так, але з іншого… Ніколи не можна знати, в який час доби наздожене тебе Справжня Пригода. Мені б не хотілося її проспати, – кінець промови Мишеля звучав цілком твердо й упевнено.

– Розумію, – кивнула Есмеральда. – І все ж запам’ятай: не варто наполегливо шукати пригод, якщо їх і так доволі багато і вони приходять самі собою. Бо можна накликати на свою голову події небажані й навіть небезпечні. Гадаю, твій будильник слід подарувати комусь, кого ми зустрінемо на шляху. Це буде доброю справою. І тобі йти буде набагато зручніше. Як каже мудрий Дарсифуцій, вирушай у Дорогу без нічого, і вона подарує тобі все, чого ти шукаєш.

Мишель уважно подивився на пацючку:

– Здається, я розумію, що ви маєте на увазі. Я згоден. Але я подарую його лише тому, хто видасться мені добрим господарем для такої чудової речі.

– Зрозуміло, – погодилася Есмеральда. – Іншого я й не хотіла тобі запропонувати. Отже, у Дорогу! Ти йдеш першим, Саня – за тобою, за нею – ксена і Хахуня. Я – позаду. Так я зможу бачити вас усіх і контролювати ситуацію. А ти дивися пильно: відповідаєш за вибір найзручніших для малюків стежок. Ідемо вздовж берега вгору по течії до місця переправи. По дорозі шукаємо прутик, який годився б для вудки. Я обіцяла Сані на сніданок риби. Спробуємо наловити її хоча б на обід.

І навчена таким чином команда бадьоро попрямувала вперед.