Гатка

По дорозі Есмеральда розповідала Мишелеві історію свого народження й останні пригоди. Коли вона дійшла до епізоду зіткнення з Річковим Чудовиськом, очі мишеняти загорілися:

– Отже, воно існує! Я вірив у це, хоча мені й казали, що Річкове Чудовисько – міфічна, тобто вигадана, істота. Але ваша розповідь остаточно спростовує ці твердження! Якщо Чудовисько напало на ваш корабель, отже, воно існує. Не може ж напасти той, кого немає, кого просто вигадали!

– Гадаю, що ти маєш рацію. Щоправда, на відміну від тебе, мене ця думка не тішить. Адже нам треба переправитися на той бік. Набагато спокійніше було б перетинати річку, в якій немає ніяких чудовиськ. Утім, я певна, що ми з цим упораємося. Зрештою, зовнішні чудовиська не такі вже й страшні. Завжди можна знайти спосіб їх оминути. Найстрашніші чудовиська живуть усередині нас. Це наші страхи, лінь, зневіра і погані думки. Ми їх самі придумуємо, ростимо і плекаємо. А відтак вони роблять нас слабкими нікчемами. І перемогти їх буває дуже важко.

Промовивши це, Есмеральда задумалася.

– Це, звісно ж, слова великого Дарсифуція? – запитала Саня.

– О, – зраділа пацючка, – я бачу, ти вже впізнаєш його стиль.

Крокуючи серед квітів, трав і поодиноких кущів, Есмеральда розповідала Мишелеві (хоча, варто завважити, що Саня слухала її не менш уважно) про корисні й небезпечні рослини:

– Ось це подорожник. Чудово загоює рани. Заяча капуста. Цілком їстівна і приємна на смак. До речі, нарвіть кілька пучків – згодиться як салат до риби. А оце – блекота. Дуже отруйна. Болиголов. Теж не варто куштувати – він виправдовує свою назву. Купальниця. Вранці в ній можна знайти росу і втамувати спрагу.

– І звідки ви тільки все це знаєте? – захоплювався Мишель. – Ви ж морська пацючка. І раптом таке знання сухопутного життя!

– Спасибі, друже! Хоча ти, безумовно, перебільшуєш міру моєї поінформованості. Відкрию тобі, що всі свої знання я почерпнула з книжок – їх було багато в корабельній бібліотеці, і всі такі цікаві й корисні! Направду, книжки – кращі співрозмовники, а навчання – найвища насолода! – пацючка мрійливо закотила вгору вільне від пов’язки око. – Знали б ви, як мені бракує читання! Відтоді, як «Зірка Сходу» зазнала аварії, я не тримала в лапах жодної книжки! Це справжнє горе для бібліофіла!

– Для кого? – поквапилася уточнити Саня.

– Для бібліофіла. Так називають тих, хто любить книжки.

– Біб’яяхія! Біб’яяхія! – застрибав на ходу Хахуня.

– Так, із твоєю дикцією, малюку, ще працювати й працювати. На дозвіллі повчу з тобою скоромовки, – зітхнула Есмеральда.

Вони йшли, сонце піднімалося все вище і, врешті, досягло зеніту.

– Стає спекотно, – сказала пацючка. – Непогано б перепочити десь у холодку.

Несподівано вони підійшли до води.

– Дивно, ми йшли, не звертаючи, і раптом уперлися в річку. Ану, подивімося, у чому тут справа. Ага! Тут затока – річка врізається в берег доволі глибоко. Так, і я навіть знаю, чия це провина. Тут попрацювали бобри. Бачите он ту гатку – каміння й гілки, повалені поперек затоки? Що ж, дуже вдало. У гатках зазвичай багато риби. До речі, ми все ще не маємо вудки. Командую: всім скласти речі в одному місці й шукати прутика. Далеко одне від одного не відходити! І постійно перемовлятися. Мишелю, за ксеною треба доглянути, ну, а Хахуню, гадаю, ми почуємо здалеку. Хто втратить напрямок – хай іде на запах води.

Віддавши розпорядження, Есмеральда пошукала у своїх величезних кишенях і дістала маленьку шкатулку. У ній виявилися товсті голки, нитки волосінь і рибальські гачки. Пацючка спритно просмикнула в один із них міцну волосінь, зав’язала її, потім на невеликій відстані від гачка прив’язала корок від пляшки, який теж дістала з кишені і який мав відігравати роль поплавця.

Тим часом «підлеглі» наносили до її ніг чимало гілок. Вибравши найдовшу, міцну і гнучку, Есмеральда очистила її від листя й прив’язала до кінця волосінь.

– Мишелю, підготуйте все для багаття. Саню, вимий у воді нашу заячу капусту. І намагайтеся не галасувати, бо розполохаєте всю рибу! – з цими словами пацючка закинула вудку у воду.

Усе, що відбулося далі, бачила лише Саня, яка поралася з капустою на березі. Мишель, Хахуня і ксена, які збирали хмиз для вогнища, пропустили початок і прибігли на берег, лише почувши крик Есмеральди. Картина, що постала перед їхнім зором, змусила звірят застигнути: пацючка морочилася з якимось коричневим клубком, ойкаючи і буркочучи собі під носа. Тим клубком, як виявилося, було бобреня, зі шкури якого Есмеральда намагалася дістати рибальський гачок. Бобреня протестувало, воно виривалося й пищало, і на цей писк із води на сушу вже поспішали його родичі, вони пливли, широко розсікаючи воду, і на їхніх мордах був дуже рішучий вираз.

Коли річкова родина вийшла на берег, Саня з жахом побачила двох великих бобрів і трьох бобренят. Вигляд у них був украй розлючений. На щастя, у цю мить Есмеральді вдалося, нарешті, витягти зі шкури бобреняти свій гачок, і звільнений малюк кинувся в обійми матері. Це трохи заспокоїло бобрів, вони зупинилися й очікувально дивилися на пацючку.

Есмеральда видавалася дуже збентеженою. Вона вочевидь не була готова до такого фіналу рибного лову, й це її геть збило з пантелику. Проте треба було порозумітися, доки великі гризуни не перейшли до дій.

– Ой, вибачте, мені так шкода! – пробурмотіла пацючка. – Я й уявити не могла, що замість риби на мою вудку попадеться ваш синок! Просто не розумію, як це могло статися! Я ж закидала гачок на мілині, зовсім недалеко від берега, навіть побоювалася, що на такій відстані на нього навряд чи хтось клюне! І раптом таке сталося! Я дуже, дуже шкодую. Сподіваюся, ви візьмете до уваги, що я не мала наміру заподіяти шкоди вашому малюкові. Повірте, все, що сталося – прикре непорозуміння, нещасний випадок, від якого, погодьтеся, ніхто не застрахований!

Ця промова, судячи з усього, справила на бобрів сприятливе враження. Тато-бобер, кашлянувши, сказав:

– Мене задовольнили ваші пояснення, пані.

Бобриха мовчки кивнула Есмеральді, а бобренята почали з цікавістю роздивлятися гостей. Поки пацючка пояснювала їхнім батькам, хто вони такі й куди йдуть, водяні гризуни потихеньку наближалися й принюхувалися до сухопутних родичів. Невдовзі, освоївшись, вони затіяли на березі звичну метушню, майже не звертаючи уваги на прибульців. Пустували вони вельми активно, і щоб стримати їхній запал, мама періодично відловлювала то одного, то іншого, стріпувала й ставила на місце.

Тим часом бобер і пацючка вели неквапливу світську бесіду: про гатку (якою Есмеральда щиро захоплювалася), річку (особливості русла якої дуже цікавили пацючку) і місцевих мешканців (серед яких гості особливо хотілося зустріти лісових ксен, щоб знайти батьків своєї мовчазної підопічної).

З’ясувалося, що поблизу гатки мешкає кілька сімей лісових ксен, але дізнатися, у кого з них загубилося дитинча, не так просто.

– Гадаю, вам доведеться дочекатися тут ранку. Вранці прийде пошта, і ми дізнаємося останні новини, – пояснив бобер. – А поки що дозвольте запропонувати вашій компанії нашу гостинність, – із цими словами він зробив широкий жест у бік греблі. – Ми запрошуємо вас пообідати в нашому домі. Запевняю, вам більше не варто самостійно ловити рибу, – він трохи зніяковіло посміхнувся у вуса, – риба вже піймана, залишається її приготувати. Ваші речі ми віднесемо на середину греблі – там їх ніхто не чіпатиме. Агов, малюки, нумо до справи!

Бобренята одразу ж покинули метушню, дружно похапали складені на березі мішки й казанки і понесли їх по дамбі на середину річки. Батько схвально спостерігав за їхніми діями, тоді знову повернувся до Есмеральди:

– Ну, а тепер нам треба вирішити, яким чином ваші друзі зможуть потрапити в нашу оселю. Вхід до неї, як ви розумієте, під водою. Що стосується вас особисто, не сумніваюся, що ви, як справжня корабельна пацючка, чудово плаваєте й пірнаєте, а ось малюкам треба допомогти.

Бобер переморгнувся з бобрихою, і вони одночасно взяли в лапи малюків: бобер – Хахуню, а Бобриха – ксену.

– Глибоко вдихніть і затримайте дихання! – скомандував бобер.

І вони з малюками під пахвою пірнули у воду й зникли під гаткою. За півхвилини бобри знову з’явилися на березі й у такий же спосіб переправили у свій підводний будинок Саню й Мишеля.

Відтак бобер з’явився на березі сам і мовив:

– А ви, пані, ходіть, будь ласка, за мною.

Пацючка хоробро зайшла у воду, пірнула й попливла в боброву хатку слідом за її господарем.

Коли вони випірнули вже всередині житла, Есмеральда побачила, що бобриха розтирає малюків величезним рушником. Пацючці вона запропонувала махровий халат, а її мокрий одяг акуратно розвісила навколо вогнища. Димок із нього витягувався в тонкий димар із очеретини. Бобренята весело тягали припасений просушений хмиз ближче до вогнища. Бобер зайнявся приготуванням риби, а бобриха швидко накривала на стіл.

Відтак мандрівників запросили до столу. На білій скатертині стояла величезна таця, на якій парувала ароматна смажена риба, менша таця з м’якими коржиками і таріль із заячою капустою, яку, як виявилося, Саня не випускала з лап відтоді, як Есмеральда звеліла її помити. Коли вся компанія втамувала голод, на столі з’явився чайник і чашки.

– Тяй! Тяй з куклом! – застрибав Хахуня.

– Про що це він? – запитала бобриха. Вона дуже хвилювалася, щоб гості були задоволені частуванням.

– Я, здається, починаю потроху розуміти його мову, – сказала Есмеральда. – Гадаю, він радіє тому, що ви подали чай. Чай у його вимові – «тяй».

– Але чому він згадав про якесь кукло? Що це таке?

– О, він просто погано вимовляє шиплячі звуки, ну і звук «р», звісно, як і всі малюки. Гадаю, він мав на увазі не «куклом», а «цукром».

– Куклом, куклом! – знову застрибав Хахуня.

– Схоже, ви маєте рацію, – погодилася бобриха. – Що ж, малюку, я присуну цукорницю до тебе ближче. Пригощайся на здоров’я! А тобі чогось іще хочеться? – звернулася вона до маленької ксени.

Ксена кивнула.

– Чого саме, – допитувалася бобриха, – риби, коржів чи чаю? О Боже, ти що ж, зовсім не наїлася? – вигукнула вона, побачивши, як ксена ствердно киває у відповідь на кожне запитання.

– Не варто так турбуватися, дорога господине, – заспокоїла її Есмеральда. – Маленька киває на все, про що б її не питали. Не знаю чому, але це саме так. Ось подивіться, – і вона повернулася до ксени, – ти голодна, люба?

Ксена кивнула. Бобриха схопилася було, щоб подати на стіл ще їжі, але пацючка жестом зупинила її й знову звернулася до ксени:

– Скажи, маленька, ти наїлася?

Ксена кивнула знову.

– Ось бачите! – зітхнула Есмеральда. – Тепер ви розумієте, що її слід якомога швидше доправити додому. Інакше просто не уявляю, що з нею робити. Раптом у неї заболить горло або живіт, або що-небудь іще станеться. Вона ж навіть не зможе нічого пояснити. А без цього її годі буде вилікувати. Ні, лише рідні можуть збагнути, чого їй треба!

Вони ще довго розмовляли про особливості виховання й навчання дітей, потім перейшли до кулінарії та рукоділля. Бобренята заснули, вмостившись пухнастою купкою неподалік від вогнища, бобер пішов перевірити гатку, а єдині з малюків, хто міг би взяти участь у бесіді – Саня й Мишель, – ввічливо мовчали, не наважуючись втручатися в розмову дорослих, поки ті до них не звертаються. З цього бобриха зробила висновок, що вони непогано виховані, й сказала про це Есмеральді. Та погодилася, що підлеглі в неї просто чудові, й висловила сподівання, що скоро всі вони возз’єднаються зі своїми сім’ями.

Так вони чаювали доволі довго, поки не почало сутеніти. Подорожнім запропонували переночувати в сусідній кімнатці, де їм постелили сухої трави. Вставати вирішено було рано, щоб не проспати лісову пошту. Почувши про це, Мишель дістав із торбинки й завів будильник. Бобри, схоже, вперше бачили таку річ. Вони перезирнулися, але нічого не сказали. І, побажавши одне одному доброї ночі, всі полягали спати.