Уранці всю боброву родину і її гостей розбудив оглушливий дзвін. Перелякані господарі й гості в паніці заметушилися по хатці, перекидаючи меблі й посуд. Дзвін припинився так само раптово, як і почався. Зиркаючи одне на одного, всі помалу зупинили погляди на Мишелеві, який тримав у лапах свій величезний будильник.
– Ось, значить, у чому справа, – сказала Есмеральда. – Спасибі, завдяки тобі наше пробудження сьогодні вийшло дуже ефектним!
Мишель, збентежений її іронією, мовчки дивився в підлогу.
– Що ж, – мовив бобер, – переполох ти влаштував нічогенький. Зате, гадаю, тепер ми точно не пропустимо ранкову пошту.
Він потягнув носом повітря з вентиляційного отвору:
– Зараз, либонь, близько п’ятої ранку. Чи не так, мій друже? – звернувся він до Мишеля.
– Так, – відповів той, – мені здавалося, що головне – не проспати новини.
– Нам це вдалося, – завважив бобер.
Щоб згладити незручну ситуацію, бобриха запропонувала випити чаю. Всі погодилися, що заснути вже навряд чи вдасться. Поки бобриха й Есмеральда накривали на стіл, голова родини крутив у лапах будильник.
– Цікавий механізм, – нарешті мовив він. – Доречно, мабуть, заводити перед ранковою риболовлею. На зорі риба ловиться особливо добре.
Тут Есмеральда пильно глянула на Мишеля, але той вдав, що не помітив її погляду.
За чаєм Хахуня й ксена безперестанку позіхали, тому було вирішено дати їм змогу ще трохи поспати, щоб удень малюки могли йти нарівні зі старшими. Інші зайнялися приготуваннями до походу. Бобриха загорнула на дорогу подорожнім великий пакунок із рибою й коржиками, для чого бобер приніс із комори пузатий наплічник.
– Це наш подарунок, пані. Гадаю, він стане в пригоді вам і пізніше, коли ви доставите своїх підопічних по домівках і знову вирушите в морську подорож, – і він із поклоном подав мішок Есмеральді.
Пацючка розчулено сплеснула лапами:
– Ой, ви такі ласкаві!
Вона знову пильно подивилася на Мишеля, але той і цього разу квапливо відвів погляд убік.
Речі подорожніх упакували в непромокальну тканину й доставили на берег. Відтак уся доросла компанія зібралася там і чекала пошту.
Близько сьомої ранку, коли сонце освітило всю прибережну галявину, у повітрі почулося віддалене стрекотіння. Задерши голови, бобер і бобриха уважно придивлялися до неба над лісом. Незабаром над кронами дерев з’явилися дві строкаті птахи.
– Та це ж сороки! – вигукнула Есмеральда.
– Саме так, пані, – кивнув бобер. – Сороки в нашому лісі відають поштою і новинами. Скоро ми про все дізнаємося. – Він замахав лапою, і сороки, помітивши рух, тут же кинулися вниз.
Сівши на боброву гатку, птахи церемонно вклонилися. Обидві вони були в кашкетах, на яких красувався герб у вигляді срібного ріжка. Через плече в них були перекинуті чорні полотняні сумки, де, очевидно, вони тримали листи й листівки. Старша сорока (на її кашкеті, крім герба, був ще один знак – блискуча зірка) звернулася до бобрів:
– Ви хочете відправити поштове повідомлення?
– Ні, шановні поштарки, – відповів бобер, – нас цікавлять лісові новини. Бачте, у нас виникли несподівані проблеми. Вчора в нашому домі з’явилися гості. Вони розшукують родину лісових ксен, яка загубила маленьку дочку. Ще в нас є пусяченя, батьків якого також необхідно знайти. Чи не повідомите нам, де шукати родини наших тимчасових вихованців?
Сороки знову чинно вклонилися:
– Зрозуміло, як штатні службовці лісової пошти, ми проінформуємо вас про всі новини, – урочисто сповістила старша.
Вона зиркнула на молодшу сороку, кивнула їй, і та, злегка прокашлявшись, заторохтіла:
– Два дні тому до лівого берега Великої Ріки прибило величезну колоду. Неподалік на дні річки видри-водолази виявили старе корито. За попередніми даними, провину в тому, що воно потонуло, покладають на Річкове Чудовисько. Дуже Дикий Кріт прорив п’ять нових тунелів, через що рух уздовж річки вгору за течією від загати утруднено. Лісові бджоли зібрали весь пилок із прибережних квітів і тепер щодня на світанку вирушають по нектар на правий берег. Бабусі-норусі, які у зв’язку з повінню переселилися в лісову гущавину, знову повернулися в свої нірки на берегах Швидкого Струмка. Мешканці Великої Галявини на святі на честь Дня літнього сонцестояння під час танців витоптали всю траву і тепер шукають корму на сусідніх галявинах, дратуючи тамтешніх мешканців. Родина лісових ксен, яка мешкає в Лісовій Гущавині, розшукує загублене дитя – тримісячну ксену. Зріст – півтора дюйма, шерсть – темно-бежева, очі – як коричневі намистинки. Особливі прикмети – звичка мовчати й кивати головою…
– Це вона, вона! – схвильовано скрикнула Есмеральда.
Молодша сорока з несподіванки запнулася й замовкла.
Бобер поспіхом утрутився:
– Ви надали нам неоціненну допомогу, шановні! Гадаю, що малятко, яке розшукує родина з Лісової Гущавини, – саме та маленька ксена, яка спить зараз у нашій оселі. Скажіть, будь ласка, чи є серед останніх новин відомості про зникле пусяченя?
Молодша сорока задумалася, немов подумки прокручуючи весь текст сьогоднішнього новинного випуску, а тоді похитала головою і глянула на старшу. Та трохи виступила вперед і мовила:
– На жаль, вельмишановні слухачі лісових новин, інформації про зникле пусяченя лісова пошта не має. З цього можна виснувати, що згадане пусяченя проживає за межами лісу. І його рідню, швидше за все, слід шукати серед степових пусяк.
– Що ж, – уклонився бобер. – Хай там як, ви дуже нам допомогли. Прошу вас також вказати адресу та маршрут руху до будинку лісових ксен, які розшукують зниклу дочку.
– Так-так, – згідно кивнула Есмеральда, – розшукати родину нашого мовчуна – це першочергове завдання.
– Усе дуже просто, пані, – вклонилася старша сорока. – Вам треба рухатися вздовж берега затоки до її східного краю (тобто аж до крайньої точки), відтак пройти на схід по рідколіссю близько півмилі. Далі слід перейти по мосту Швидкий Струмок, за ним – Велику Галявину і заглибитися в Сосновий Бір. Житло ксен, яких ви розшукуєте, буде за сто футів на північ від Старого Дуба, у дуплі якого мешкають лісові бджоли. Дуб добре видно зі східного краю Великої Галявини. Бажаємо всій вашій компанії приємного шляху. У разі необхідності служба лісових поштових повідомлень – до ваших послуг.
Сороки ще раз статечно вклонилися, змахнули крилами і подалися далі, щоб доставити пошту й свіжі новини в усі куточки лісу.
– Ну, мені здається, що початок дня дуже вдалий, – підсумував бобер. – Гадаю, час будити наших малюків. Дорога перед вами далека, певно, доведеться влаштовувати привал, а то й ночівлю. Не думаю, що в нашому лісі вам можуть загрожувати якісь небезпеки, хоча обережність, ясна річ, не завадить. Коли повертатиметеся від житла ксен до річки, пам’ятайте про тунелі, які прорив Дуже Дикий Кріт. Буде прикро, якщо хтось із вас у них провалиться: вибратися з кротової нори доволі складно, адже там дуже темно.
– Вибачте, – зважилася Саня. – А можна запитати: цей кріт справді дуже дикий… і страшний?
– Важко сказати, маленька, – відповів бобер. – Правду кажучи, його ніхто ніколи не бачив, і я гадаю, що це на краще. У кожному разі, з таким надійним провідником, як наша вельмишановна Есмеральда (він легенько вклонився пацючці, яка при цьому зніяковіло заусміхалася від задоволення), вам немає чого боятись: я певен, що вона блискуче впорається з усіма труднощами й допоможе вам подолати будь-які перешкоди.
Саня мусила задовольнитися такою відповіддю. Щоправда, це не вельми її підбадьорило. Незважаючи на безмежну довіру до Есмеральди, Саня все ж не могла остаточно позбутися страху. Адже вона вперше опинилася так далеко від дому і, всупереч урокам пацючки, і далі потай сумувала й побоювалася, що подорож виявиться вкрай тривалою і небезпечною. Ось і зараз, почувши, що їм доведеться збочити із маршруту, щоб доставити додому ксену, Саня знову засмутилася через те, що її власне повернення в сім’ю відкладається ще на день, а то й на два. Вона зітхнула, і Есмеральда це завважила:
– Не сумуй, дитинко, пам’ятай: як учить великий Дарсифуцій, пряма Дорога – не завжди найкоротша.
– Так, – кивнула Саня, – а мудрий Дарсифуцій завжди знає, що каже.
– Молодець, дитинко. Бачу, що ти могла б стати гарною ученицею мудреця! А зараз – час прощатися! – Вона повернулася до бобрів. – Дорогі господарі! Навіть чималий словарний запас, сформований завдяки постійному читанню, не дає мені змоги дібрати належні слова, щоб виразити вам усю глибину нашої вдячності! Ваше благородство, ваша гостинність і ваша своєчасна допомога, я вірю, стане запорукою благополучного завершення наших починань! Прийміть мою щиру вдячність за все, що ви для нас зробили! Повірте, ми завжди будемо з любов’ю згадувати вашу шановну родину! – Вона приклала лапу до серця і до землі вклонилася боброві й бобрисі.
Бобер вклонився у відповідь із виразом глибокого задоволення й поваги. Бобриха ж, змахнувши сльозу, обняла Есмеральду.
Відтак почалися приготування до нового походу. Привели Хахуню й ксену. Нашвидкуруч розклавши багаття, просто на березі всі випили чаю з коржиками й лісовими горіхами, зібрали пожитки і, ще раз уточнивши маршрут, вишикувалися для остаточного прощання.
Ця церемонія особливо сподобалася бобренятам, вони весело стрибали навколо гостей, по кілька разів цілували й обіймали кожного з них, відтак – одне одного, потім – заодно – своїх батьків, тоді – знову і знову всіх без розбору.
Обмінюючись запевненнями в любові та вдячності, бобер і бобриха весь час хапали за хвоста то одне, то інше дитинча й намагалися втихомирити нащадків, які не на жарт розігралися.
Нарешті церемонія прощання добігла кінця. П’ятеро мандрівників узяли в лапи кожне свою частину ноші, востаннє вклонилися й рушили до східного краю затоки, постійно озираючись, щоб іще раз помахати лапою бобрам. Боброва родина довго дивилася їм услід: бобер мружився, оцінюючи швидкість кроку, бобренята стрибали й махали лапками, а бобриха витирала сльози білою хусткою, яка раз у раз злітала над її головою в прощальному змаху.
Раптом бобри завважили, що одна фігурка відокремилася від загону й кинулася назад. Невдовзі з’ясувалося, що це Мишель. Потім вони розгледіли в його лапах якийсь предмет. Нарешті, він зупинився перед ними й подав голові родини будильник:
– Ось. Візьміть, будь ласка, на добру пам’ять, – мовив Мишель і, перш ніж йому встигли відповісти, кинувся наздоганяти друзів.
Коли він повернувся до своїх попутників, Есмеральда схвально кивнула:
– Це було дуже благородно! Гадаю, бобер не погодився б прийняти такий дорогий подарунок, якби ти не діяв так швидко і дав йому час схаменутися. Але він, безумовно, дуже радий! А ти молодець! Ти прийняв правильне рішення, потішивши тих, хто був до тебе такий добрий. І до того ж – той, хто вирушає в Дорогу без нічого, має більше шансів досягти мети.
Із цим напучуванням самого великого Дарсифуція компанія хоробро кинулася назустріч новим пригодам – до Лісової Гущавини.