Іти вздовж затоки було легко й приємно: від води віяло прохолодою, а легкий вітерець захищав подорожніх від спеки. Чудово було й те, що коли починала мучити спрага, можна було в будь-який момент напитися з річки.
По дорозі Есмеральда продовжувала розповідати про корисні властивості їстівних трав і вказувати на небезпечні рослини. Вона вчасно помічала ямки й вибоїни і застерігала малюків, щоб ті не впали й не поранили лапи.
Саня зловила себе на думці, що, якби не туга за домом і не тривога за рідних, вона отримувала б від цієї подорожі величезну насолоду. Погода була чудовою, природа – прекрасною, і компанія, очолювана Есмеральдою, здавалася цілком дружною. Саня відчула, що щиро прив’язалася до пацючки і все в ній захоплює її. І одразу ж подумалося, що радісний момент зустрічі з близькими буде затьмарений необхідністю розставання з Есмеральдою. Ось якби пацючка вирішила поселитися десь неподалік від Саниного дому! Але це було малоймовірно. Саня прекрасно розуміла, що Есмеральді ніщо й ніколи не замінить моря, вільного вітру мандрів і пригод.
Безжурний Мишель, здавалося, відчував себе в своїй стихії. Він бадьоро стрибав по траві, поблискуючи веселими чорними очима й абсолютно не відчуваючи втоми, слухав Есмеральду, постійно задавав питання й зривав рослини, про які говорила пацючка, щоб краще їх роздивитися.
Хахуня теж весело стрибав, усюди пхав свого цікавого носа і час від часу захоплено коментував чергові слова Есмеральди. У більшості випадків пусеняти ніхто не розумів, що, втім, анітрохи не применшувало його ентузіазму.
– Хахуня! Хахмаяйда! Ханя! Михей! Кхена! Хонхе! Т’ява! Куххі! – вигукувало пусяченя.
– Він називає все, що бачить? – здогадалася Саня.
– Атож, він ще в тому ніжному віці, коли думає, що світ потребує нашого схвалення, – завважила Есмеральда, пустотливо блиснувши на Саню відкритим оком.
Відчувши іронію в словах пацючки, Саня вирішила, що краще цю тему не розвивати.
Сонце неухильно рухалося до зеніту, а мандрівники – йому назустріч, на схід. Невдовзі вони завважили, що вода ніби йде від них, звертає ліворуч.
– Ось і кінець затоки, – сказала Есмеральда. – Попереду – рідколісся, далі – Швидкий Струмок, Велика Галявина, а за нею – Лісова Гущавина. Будь ласка, тримайтеся ближче одне до одного і не розбігайтеся: поміж кущів легко загубитися.
Йти по рідколіссю було складніше: часто зустрічалися ямки і нірки, які подорожні про всяк випадок старанно обходили. Незабаром вони відчули, що трохи втомилися. Особливо ксена: маленька тваринка все повільніше дибала в густій траві. Есмеральда вирішила влаштувати невеликий привал.
– Відпочивати будемо недовго, – попередила вона. – До Швидкого Струмка зовсім недалеко. Там ми нап’ємося води й пообідаємо. А малюки зможуть навіть трохи подрімати.
Усі вмостилися під кущем глоду й блаженно розтягнулися на прогрітій сонцем траві. Невгамовний Мишель одразу почав розпитувати Есмеральду, як краще заварювати ягоди, що ґронами звисали над їхніми головами. Хахуня, зачувши нове слово, тут же взявся захоплено його повторювати:
– Хліт! Хліт! – захоплено кричав він, розмахуючи всіма чотирма лапами.
– Ох, – зітхнув Мишель, – ти можеш помовчати бодай хвилинку?
Пусяченя сердито блиснуло на нього очима й коротко буркнуло:
– Хобака!
– Як ви гадаєте, що він має на увазі? – запитав Мишель Есмеральду. – Я, звісно, не впевнена на сто відсотків, – ховаючи посмішку, відповіла пацючка, – але, по-моєму, він тебе вилаяв. А ти як вважаєш? – запитала вона ксену.
Ксена активно закивала. Саня пирснула, спробувала прикрити лапою рота й стримати сміх, але, не впоравшись, голосно розреготалася.
– Це нечесно! – обурився Мишель. – Ви всі з мене смієтеся!
– Заспокойся, друже, – погладила його по плечу Есмеральда. – Посміятися завжди корисно, це піднімає настрій і зміцнює дух. А посміятися з самого себе – двічі корисно. Тож приєднуйся.
Мишель по черзі глянув на компаньйонів, які смачно реготали, і теж засміявся.
– До речі, – звернулася Есмеральда до Хахуні, – а хто сказав тобі, що собака – це лайка? Гадаю, ти помиляєшся, друже. Собаки – напрочуд розумні й високорозвинені істоти. Втім, ти маєш дізнатися й зрозуміти ще дуже багато.
Хвилин за десять пацючка скомандувала підйом:
– Скоро полудень – час обіду. І до Швидкого Струмка – зовсім недалеко. Ми маємо дійти до нього приблизно за годину. Тож – уперед!
Як вона й обіцяла, приблизно за годину попереду серед чагарників зажеврів відкритий простір, і вони вийшли на берег Швидкого Струмка. Пацючка зупинила загін.
– Цікаво, де тут міст: вище чи нижче за течією?
– Зараз я подивлюся! – з цими словами Мишель видерся на прибережний кущ.
– Бачу! – радісно закричав він і показав лапою праворуч.
– Що ж, – сказала Есмеральда, – на тому березі – Велика Галявина, там і пообідаємо.
Компанія попрямувала до мосту.
– Йдіть тихіше! – раптом таємниче зашепотів Мишель. – Краще нам не турбувати бабусь-норусь.
– Чому, – тривожно запитала Саня, – хіба вони небезпечні?
– А ти хіба не знаєш? – здивувалося мишеня й проспівало:
- Бабусі-норусі,
- Я вас боюся.
- Вийду на мостик –
- Схоплять за хвостик,
- Потягнуть під гірку
- У темну нірку.
Саня зіщулилася й пошукала очима Есмеральду.
– Дотепно! – сказала пацючка. – Але мені здається, що наш друг перебільшує небезпеку. Чи не так, любий? Фантазія – справа добра, але жага подвигів не має спотворювати того, що є насправді. Наша дорога сповнена справжніх труднощів, не варто вигадувати уявні, – й пацючка легенько підштовхнула Саню до мосту.
– Хай він іде першим, якщо він тут усе так добре знає! – сказала пусяка, кивнувши в бік Мишеля. – Заодно й перевіримо, чи правдиві його вірші.
– Що ж, це справедливо, – погодилася пацючка.
Мишель знизав плечима і демонстративно хоробро рушив через місток. До середини він ішов твердим упевненим кроком, але потім раптом припустив щосили й зупинився аж на протилежному березі.
Звідти він скорчив Сані кумедну гримасу.
– Дуже смішно! – обурилася маленька пусяка.
– Ну, годі вам! – гримнула на них Есмеральда. – Не лякайте малюків!
Вона взяла за лапи Хахуню й ксену:
– Нічого не бійтеся, я з вами!
Утрьох вони бадьоро закрокували по містку.
Хахуня невтомно коментував:
– Абусі-ноюсі! Хап’ять за хвохтик!
Ксена згідно кивала.
Саня не поділяла їхнього ентузіазму. Вона обережно рушила по мосту на деякій відстані від Есмеральди, але, відчувши легкий холодок страху десь усередині свого круглого животика, раптом закричала й помчала вперед. Вона мало не збила з ніг Есмеральду з малюками, й пацючка за це кинула на неї вкрай недвозначний погляд.
Мишель аж захлинався сміхом, Хахуня волав: «Ханя хлякалахь!», ксена кивала. Саня відчула, що настав час і їй трохи поображатися, й обурено відвернулася.
– Це нічого, сміятися корисно, – не вгамовувався Мишель. – Приєднуйся!
Тепер реготала вся компанія. Саня обвела їх наголошено байдужим поглядом і пройшла трохи вперед. Хахуня кинувся за нею і з розгону наступив на хвоста, який пусяка, незважаючи на демонстративно бадьорий вигляд, понуро волочила по землі. Саня зойкнула і впала.
– Отак завжди, – завважила Есмеральда. – Щойно опустиш хвоста, і на нього одразу ж наступлять! Слухай мою команду! Всім тримати хвости вгору й не сумувати за жодних обставин! Виконуйте!
Усі слухняно задерли хвостики.
– Ось так краще! – засміялася Есмеральда. – А тепер – обідати!
Останню команду пацючки всі зустріли з неабияким задоволенням. Звірята заметушилися, забігали, збираючи хмиз для вогнища й набираючи води для чаю. Невдовзі вся компанія, зручно розсівшись на високому березі струмка, наминала підігріту рибу з коржиками.
– Ет, не вистачає заячої капусти! – зітхнула пацючка. – Та нічого не вдієш: бачу, що сороки не обманули – місцеві мешканці справді витоптали тут усю траву! Атож, такому ентузіазму можна лише позаздрити! Якби ж вони ще навчилися спрямовувати його на щось більш розумне!
– А хто ці місцеві мешканці? – запитала, остаточно заспокоївшись, Саня.
– Відомо хто! – знову пожвавився Мишель:
- Жуки-тупаки,
- Комашки-барабашки,
- Блохи-балабохи,
- Мокриці-дурниці,
- Комарики-дуримарики,
- Павуки-глупаки,
- Метелики-дурбелики,
- Мурахи-невдахи,
- Мухи-лопухи.
– Остання рима геть невдала, – скривилася Есмеральда. – Але загалом, гадаю, характеристика слушна: місцеві мешканці справді не вельми розумні, якщо примудрилися витоптати власну галявину!
Вона хмикнула й задивилася на Хахуню й ксену: поївши, малюки згорнулися клубочками в неї під боком і задрімали.
– А вам не здається, що він знову нас лякає? – запитала Саня. – Не бачила я жодних бабусь-норусь, та й на Великій Галявині, по-моєму, нікого немає.
– Не звертай уваги, – кивнула Есмеральда, – йому просто так цікавіше. Він ще надто молодий і не розуміє, що в світі й без його вигадок чимало кумедного.
Саня задоволено посміхнулася й глузливо зиркнула на Мишеля. Він войовничо задер носа:
– Побачимо, якої ти заспіваєш, коли зіткнешся з ними лицем до лиця!
– Не думаю, що це нам загрожує, – завважила Есмеральда. – Сороки казали, що, позбувшись рослинності, вони подалися в пошуках їжі на інші галявини. Тож навряд чи ми тут когось зустрінемо.
Вони відпочивали, поки спали малюки. Потім, зібравши пожитки, знову рушили. Мишель підкреслено незалежно посвистував собі під носа. Ксена, відпочивши, бадьоро дріботіла, а Хахуня охоче засвоював новий лексикон:
– Комахки-балабахки! Бйохи-баябохи! Муяхи-невдахи!
Саня зиркала на нього несхвально – бо ж раптом хтось із місцевих жителів залишився вдома й почує ці невтішні характеристики? Але все обійшлося. Перетинаючи Велику Галявину (яка справді виявилася доволі великою), вони не зустріли жодної живої істоти.
Нарешті, дійшовши до Соснового Бору, Есмеральда дала команду зупинитися.
– Ми йшли досить довго, і думаю, нам не вдасться дістатися до оселі лісових ксен завидна. Тому краще провести ніч тут. Я бачу зручне дупло: із вузьким входом і, судячи з товщини дерева, просторе всередині. Отже, зараз швиденько перекусимо й ляжемо спати!
Ніхто не заперечував. Усі почувалися втомленими після сповненого вражень дня. Сані снилися дивовижні істоти: бабусі-норусі, які вистрибували з нірок, хапали за хвости місцевих мешканців і разом із ними стрибали й топталися по Великій Галявині. Вона переверталася й сопіла. Якийсь час сплячу компанію тривожили сонні крики Хахуні – вочевидь, він і в сні переживав нещодавні дивовижні події. Нарешті втома взяла своє, і всі заснули глибоко й спокійно, і спали доти, доки їх не розбудили перші звуки нового дня.
