Дикий мед

Солодко потягнувшись спросоння, Есмеральда принишкла й прислухалася. Дивні звуки долинали знадвору – ніби сотні маленьких пропелерів наповнювали повітря монотонним гулом. Пацючка довго лежала мовчки, приклавши палець до губ, щоб малюки, які саме прокидалися, не заважали їй слухати. А потім вона розсміялася:

– Та звісно! Це ж лісові бджоли зранку вилітають на правий берег збирати мед! Сороки вчора згадували про них!

Компанія попрокидалася й, відійшовши від сну, обережно спустилася на землю. Есмеральда зробила легку зарядку, щоб розім’яти затерплі лапи. Малюки мовчки спостерігали за нею.

– Чого сидите? – запитала пацючка. – Слухай мою команду! На зарядку ставай!

Її «підлеглі» знехотя почали розминати лапки, присідати, стрибати і робити якісь хитромудрі рухи, які в їхньому розумінні, очевидно, були фізкультурою.

– Учити вас ще і вчити! – зітхнула Есмеральда. – Ну, та гаразд, час покаже. Може, і навчитеся, зважаючи на мій позитивний приклад.

Хахуня, стрибаючи вище за всіх, втомився першим і заскиглив:

– Їхти! Хотю їхти!

– Біда з вами, – знову зітхнула Есмеральда, – ну, їсти то й їсти. Ось лише запаси закінчилися. Тож зараз будемо шукати їстівних трав, як я вас учила, ягід, грибів і горіхів. Усе збирайте, але нічого не їжте без моєї команди! Зрозуміло?

Ксена радісно закивала. Усі інші глянули на неї з тривогою.

– Атож, її, мабуть, не варто відпускати саму, – погодилася Есмеральда. – А ще краще – може, ти б тут посиділа тихенько й почекала, поки ми впораємося? – запитала вона ксену.

Ксена кивнула.

– Ти обіцяєш, що чекатимеш нас тут і нікуди не втечеш? – наголосила пацючка.

Ксена знову кивнула.

– Ну, точно піде кудись! – засміявся Мишель.

– Я простежу за нею, – сказала Саня. – Шукатиму тут, на галявині, й триматиму її в полі зору.

– Ото й чудово, – задоволена Есмеральда взяла за лапу Хахуню. – А ти, мій любий, будеш поруч зі мною.

Вони вирушили в один бік, а Мишель – в інший.

Саня сумлінно повзала по галявині, розглядаючи рослинність, але не виявила нічого нового, крім заячої капусти, якої було тут доволі. Оскільки нічого іншого не було, вона почала збирати заячу капусту, час від часу позираючи на ксену. Як і припускав Мишель, крихітка кілька разів поривалася кудись піти, але Саня вчасно відловлювала її й повертала на місце.

Раптом ці мирні заняття перервала поява Мишеля. Очі мишеняти збуджено блищали, воно навіть трохи задихалося від хвилювання.

– Слухай! – закричав Мишель так голосно, що ксена високо підстрибнула від несподіванки. – Кидай ти свою траву! Я знайшов таке! Ходи за мною! Наші будуть просто в захваті!

Саня засумнівалася. Вона обіцяла Есмеральді не залишати галявини, хоча ця обіцянка випливала з необхідності стежити за ксеною. Пусяка подумала, що якщо взяти ксену з собою і міцно тримати її за лапу, то, певно, можна й прогулятися. Тож, трохи повагавшись, вона сказала:

– Гаразд, подивлюся, що ти там знайшов.

Утрьох вони рушили в гущавину. Мишель нетерпляче біг попереду й постійно озирався, підганяючи своїх супутниць. Нарешті зупинився перед величезним дубом.

– Бачиш? – він захоплено махнув лапою в бік дерева. – Це саме той Столітній Дуб! А в його дуплі мешкають лісові бджоли! І вони саме полетіли по нектар на правий берег! А це далеко! І вони повернуться нескоро! Тож ми встигнемо зібрати трохи меду! Оце буде сніданок! Уявляєш?

Від згадки про бджіл Саня скривилася. У бджіл, як відомо, є жала, і свій мед вони просто так нікому не віддають. Однак, якщо вони справді полетіли… Саня дуже любила мед. І він, зрозуміло, приваблював її значно більше, ніж заяча капуста.

– А що робити? Дупло ж високо, – задумливо мовила вона.

– Я вже все придумав! Я полізу вгору, відламуватиму шматочки щільників і кидатиму їх тобі. А ти їх ловитимеш і акуратно загортатимеш у листя. Тоді ми зможемо взяти доволі багато й не забруднитися. Готова? Поки я дертимуся вгору, збирай велике листя і розкладай його на землі.

І Мишель почав спритно підійматися по стовбуру, іноді ненадовго сідаючи відпочити на якій-небудь товстій гілляці. Саня почала збирати листя, намагаючись і далі тримати в полі зору ксену. Невдовзі вона розклала на землі під дубом чимало чистого великого листя й, задерши голову, почала чекати, що буде далі.

– У тебе все готово? – почула вона звідкись ізгори голос Мишеля. – Тоді лови!

Поруч із Санею на листя плюхнувся чималий шматок медових щільників – завбільшки з її голову. Пусяка радісно сплеснула в долоні й швидко загорнула його в зелене листя. За хвилину-другу поруч упав ще один шматок. Тоді ще і ще. Саня радісно метушилася, загортаючи в листя щільники, з яких сочився мед. Раптом черговий шматок упав просто на голову ксени – приваблене запахом меду маля саме підійшло ближче, щоб краще розгледіти ласощі. Від несподіваного удару вона зойкнула і стрімголов помчала геть. Саня скрикнула й кинулася за нею. Ксена бігла швидко, але при цьому металася туди-сюди, тож Саня зрештою її наздогнала.

Міцно стиснувши лапу маляти, вона рушила назад і раптом виявила, що не дуже добре уявляє собі, куди треба йти. Столітнього Дуба не було видно із густих заростей. Вона жадібно втягувала носом повітря, намагаючись уловити запах меду або Мишеля. Але, мабуть, вітер віяв з іншого боку.

Саня почала кликати Мишеля, але ніхто не озивався. Невідомо, скільки їй довелося б кричати й блукати по лісу, якби через деякий час вона не почула вже знайоме гудіння, яке чула вранці. Лісові бджоли поверталися в дупло! Вони виведуть її до потрібного місця!

Саня радісно потягла за собою ксену. Гудіння ставало все голоснішим, та невдовзі до нього приєднався ще один звук. Це кричав Мишель. Судячи з голосу, він був дуже наляканий. Аж тепер Саня збагнула, що йде не абикуди, а до розлючених крадіжкою меду бджіл – можна сказати, просто в лігво ворога. Вона з жахом зупинилася. Але вибору не було: по-перше, Мишель кричав усе голосніше, і його треба було якось рятувати, по-друге, лише від дуба можна було знайти дорогу назад, на галявину, де вони розлучилися з Есмеральдою. Глибоко вдихнувши, Саня знову кинулася вперед, ще міцніше стиснувши ксенину лапку.

Вони прибігли до дуба саме в ту мить, коли Мишель, зойкаючи і крекчучи, долав останні фути вниз по стовбуру дерева. Лапи його тремтіли, він зробив незграбний рух і впав на землю. Тут же схопившись, швидко потер лапкою забите місце й закричав:

– Ну, чого стоїте? Хапайте меду хто скільки зможе – і тікаймо!

Саня з жахом витріщилася на нього:

– Ти з глузду з’їхав? Який мед? Треба рятуватися!

– Роби, що кажу! І ти, ксено, теж! Не кидати ж здобичі! Швидше, поки вони до нас не дісталися!

І, схопивши кілька зелених пакетиків, маленькі розбійники кинулися на пошуки Есмеральди. Вони бігли поміж кущів, не маючи певності в тому, що прямують туди, куди слід. Навряд чи вони б знайшли потрібне місце, якби відчайдушні крики, якими супроводжувалася втеча, не досягли вух Есмеральди й вона сама не кинулася їм назустріч.

Пацючка миттю зорієнтувалася в ситуації. Три волаючі фігурки з пакунками в лапах і грізне гудіння розлюченого рою в них за спинами. Це могло означати лише одне: треба негайно знайти сховок!

– За мною! – закричала Есмеральда й кинулася в густий чагарник. – Шукайте нору! Нам потрібна нора! Бджоли не полізуть під землю!

Густі зарості переплетених гілок не давали змоги рухатися швидко, але й бджоли були тут не такі моторні, як на відкритому просторі. Погоня тривала кілька хвилин, поки Есмеральда, пильно роззираючись довкола, не побачила попереду чорний отвір. Лізти в нору було небезпечно, адже вона могла виявитися зайнятою яким-небудь мешканцем, який, у свою чергу, міг виявитися далеко не безневинним. Але жив хтось у норі чи ні – невідомо, а небезпека, що наздоганяла їх, була цілком очевидною. І пацючка зважилася.

– Нора! – крикнула вона. – Усі до мене!

Зупинившись біля входу, вона дочекалася малюків, які наздоганяли її, пропхала їх у чорне підземелля й пірнула туди слідом за ними.

– Повзіть, повзіть. Якщо хід роздвоюється, повертайте лише в праві тунелі. Так потім легше буде шукати дорогу назад. Ну, ще трохи – і ми будемо в безпеці.

Спохвату вони проповзли під землею кілька метрів і зупинилися, без сил прихилившись до стінок нори, щоб віддихатися. Невдовзі прискорене дихання змінилося рівним, серця втікачів увійшли в нормальний ритм. Вони почали обтрушуватися, відтак – роззиратися. Навколо стояла зловісна тиша. Ні промінчика денного світла не проникало в підземний хід – тут була суцільна темрява.