– Гаразд, – почувся в темряві хрипкий голос Есмеральди, – непогано було б провести перекличку.
Вона засопіла, щось зашаруділо, і раптом у темряві нори спалахнув промінчик ліхтарика.
– О-о! – всі полегшено зітхнули.
Відтак промінчик заковзав по стінах, вихоплюючи з мороку фігурки переляканих звірят.
– Ксена, Хахуня, Саня, Мишель, – задоволено мовила пацючка. – Усі на місці. Ану зізнавайтеся, когось встигли вкусити? Де-небудь болить, свербить? Відповідайте!
Усі засовалися, прислухаючись до власних відчуттів. Урешті з’ясувалося, що відбулися легким переляком.
– Отже, постраждалих немає. Крім бджіл, зрозуміло, – підсумувала Есмеральда.
– Бджоли? – запитав Мишель. – А хіба вони постраждали?
– Ще б пак! – усміхнулася Есмеральда. – Хіба ти не вкрав у них мед?
– Чому вкрав? – здивувався Мишель. – Просто взяв трохи…
– Просто взяти без дозволу – це і є вкрасти! – суворо сказала Есмеральда.
Мишель потупився.
– До речі, тебе це теж стосується, – пацючка глянула на Саню. Пусяка мовчки опустила голову.
– Продовжимо, – Есмеральда поправила очну пов’язку, що збилася під час бігу. – Підрахуємо шкоду: два казанки, речовий мішок, подарований бобрами, торбинка Мишеля. Тепер прибуток: кілька згортків крадених медових щільників.
– Їх було більше, просто ми загубили, коли бігли, – почала було Саня, але, наткнувшись на виразний погляд пацючки, запнулася.
– Прекрасно, – мовила Есмеральда, – «Їх було більше»! Отже, бджіл відверто пограбували! Уявляю, які вони сердиті! Либонь, кілька днів уся околиця не матиме спокою! До того ж нам треба йти на правий берег, куди вони тепер літають збирати нектар, і наші шляхи постійно перетинатимуться. Ото радості буде! Щодня, вважай, матимемо теплу зустріч із бджолиним роєм! Боюся, що нескоро ми зможемо рушити до твого дому, моя люба!
Почувши це, Саня злякано зойкнула й уже хотіла розревітися.
– Тільки спробуй! – гримнула на неї Есмеральда. – Мало того, що ти на пару з Мишелем заварила всю цю кашу, то тепер ще й розважатимеш нас безкоштовним концертом!
– Каху! Каху! – заволав Хахуня, вихопивши з тиради Есмеральди добре знайоме слово. – Хотю каху!
– Що далі, то гірше! – зітхнула пацючка. – Тепер їм ще й каші подавай!
Ксена закивала, і тінь її голови заметалася по стінах, не на жарт налякавши всіх, крім Хахуні. Той знайшов свою тему й старанно скандував:
– Каха, каха – адіхть наха!
– Атож, радість, – погодилася Есмеральда й знову зітхнула, – однак не наша! Я й горіхи, які ми з тобою встигли зірвати, всі розгубила по дорозі, а вже про кашу тепер узагалі доведеться забути. Без казанка ми нічого не зваримо.
Хахуня потягнув носом:
– Медь! – радісно констатував він. – Хотю медь!
– Їсти крадене – не в моїх правилах, малюку! Як каже мудрий Дарсифуцій, зароблений сухар солодший від украденого нектару! – заявила Есмеральда, але, почувши голосне ревіння Хахуні, тут же пішла на поступки. – Гаразд, не тягти ж його назад. Тим паче, бджоли покусають нас раніше, ніж ми встигнемо попросити вибачення.
Вона розділила на всіх листяні згортки, і на деякий час у тунелі запала мовчанка. Усі з насолодою жували солодкі щільники, періодично зчищаючи із зубів віск.
– Ну, припустимо, підкріпилися, – задумливо мовила Есмеральда. – Щоправда, вистачить цього ненадовго. А сидіти нам тут як мінімум до вечора.
– Чому до вечора? – здивувалася Саня. – Хіба ми не збираємося шукати виходу?
– Збираємося, звісно, – усміхнулася пацючка. – Ось лише виходити на повітря до сутінків нікому не раджу. Не думаю, що бджоли скоро вгамуються.
Усі знову зажурилися.
– Гаразд, – подумавши, вирішила Есмеральда. – Тим часом займемося вивченням карти місцевості.
– Якої ще карти? – здивувався Мишель.
– Та це я так, по старій пам’яті. Не звертай уваги, – пробурмотіла пацючка.
Вона дістала з кишені котушку з міцною ниткою і компас, тоді спрямувала ліхтар у той бік, звідки вони прийшли.
– Сидіть тут і не рухайтеся з місця. Візьміться за лапи і не розтискайте їх ні на секунду. Я зараз повернуся. – І Есмеральда зникла за поворотом тунелю.
Вона повернулася за кілька хвилин і задоволено сказала:
– Дякувати Богу! Біля входу, через який ми увійшли, у тунелі стирчить міцний корінь. Я прив’язала до нього мою нитку, і тепер, розмотуючи котушку, ми рухатимемося по підземеллю, але ніколи не заблукаємо, тому що нитка виведе нас до виходу.
– Клас! – захоплено мовив Мишель. – Як у міфології: нитка Аріадни!
– Он як! Ти, виявляється, знаєш міфологію! – здивувалася Есмеральда.
– У дитинстві мама читала мені багато казок, – пояснив Мишель.
– У дитинстві, кажеш, – усміхнулася пацючка. – А зараз ти, виходить, дорослий? Що ж, не сперечаюся: залізти в дупло до лісових бджіл – дуже дорослий, продуманий і відповідальний вчинок!
Мишель винувато зітхнув.
– Гаразд, – махнула лапою Есмеральда, – не знаю, чи надовго вистачить мого ліхтаря. Час зайнятися пошуками інших виходів. Усі вишикуйтеся за мною і візьміть одне одного за хвости: мій хвіст бере Саня, її хвіст – ксена, тоді – Хахуня, а Мишель, як дорослий, піде останнім.
Вона спрямувала промінь уперед, і вони обережно рушили вглиб підземелля.
Усі йшли тихо, намагаючись не спотикатися. І лише невгамовний Хахуня повторював недавно почуті нові слова. Частіше за інших у його лепеті згадувалася «нитка Аіядни».
– Ото вже ні, голубчику! Цю честь я не віддам міфологічному персонажеві! Запам’ятай: нас оберігає нитка Есмеральди!
І, гордо випроставшись, пацючка твердими кроками пішла вперед.
Майже двогодинні блукання по тунелях дозволили їм виявити ще два виходи з підземного лабіринту. Неподалік від одного з них Есмеральда вирішила нарешті влаштувати привал:
– Я так розумію, що цей вихід – північний, він розташований ближче до оселі лісових ксен, яких ми шукаємо. Утім, до Столітнього Дуба теж недалеко. Тому покидати свій притулок ми поки що не будемо. Сонце, мабуть, перевалило за полудень, тож сидіти нам тут ще півдня.
– Півдня! Ням-ням! – радісно підхопив Хахуня.
– А ось ням-ням не обіцяю. Принаймні обіду. Вечерю – можливо. Це вже як вийде. Тож наберіться терпіння і спробуйте подрімати, – порадила Есмеральда.
– Їхти! Їхти! – не вгамовувався Хахуня.
Пацючка зітхнула, пошкребла земляну стіну й тицьнула йому в рот невеликий корінець. Пусяченя накинулося на їжу, але тут же скривилося:
– Не хмахно!
– Їж, нічого іншого немає! – суворо сказала Есмеральда. – Чим би його відволікти? На жаль, я завжди читала лише серйозну літературу – твори мудрого Дарсифуція та інших філософів, а ще – наукові та довідкові видання, але я абсолютно не знаю казок. Може, ти, друже, згадаєш щось? – звернулася вона до Мишеля.
– Я знаю багато казок. Є східні – «Тисяча і одна ніч», є скандинавські – «Пригоди Мумі-тролів», є українські – «Котигорошко» і «Сірко». А ще мама читала мені казки славетної письменниці Сашель Фінтифлю, яка живе в Дальніх Краях…
– Сашель Фінтифлю? – пожвавішала Саня. – Це ж наша родичка! Вона, як і я, з роду Великого Саша.
– Хахель Хінтихлю! Хахель Хінтихлю! – зрадів Хахуня.
– Здається, він обрав твою родичку, – посміхнулася Есмеральда.
– Гаразд, – мовив Мишель до Хахуні, – вибирай, яку казку тобі розповісти. Є «Казка про Псюшу і Псюнделя», є «Казка про Муссі, Пуссі і Люссі», є «Казка про Прекрасного Пусю»…
– Пухя, Пухя! – застрибав Хахуня.
– Гаразд, слухай, – Мишель умостився зручніше й почав розповідь:
«На просторому й світлому морському узбережжі, у свіжій зеленій траві лежав і дивився у високе бірюзове небо Прекрасний Пуся. Яскраво світило полуденне сонце, радісно співали птахи й цикади, лагідний вітерець колихав аромати запашних трав. Але сумний був Пуся і не помічав сліпучої краси довкола.
Легкі, прудкі птахи спускалися до нього з блакиті небес, і риби морські випливали на берег зі смарагдових глибин, і звірі лісові виходили з потаємних нір. Але похмурий був Прекрасний Пуся і жодну істоту не привітав ні доброю посмішкою, ні привітним поглядом…»
Мишель зробив паузу, щоб перевести подих, і в тиші підземелля почулося тихе сопіння Хахуні, який уже засинав. Мишель хотів розказувати далі, але тут до затишних звуків розміреного дихання додався віддалений шурхіт. Усі затихли й нагострили вуха. Здавалося, що десь у глибині нори гребеться й голосно втягує повітря якась велика й неповоротка істота.
– Цього ще бракувало! – прошепотіла Есмеральда. – Здається, повернувся господар нори! Бігом! Саня бере за хвіст мене, Мишель – Саню. Вперед!
Вона підхопила під одну лапу сплячого Хахуню, під іншу – ксену і швидко рушила на світло, що пробивалося в кінці тунелю. До нього було зовсім недалеко, і пацючка сподівалася, що вони зможуть вийти з нори швидко й організовано. Однак її розрахунки не виправдалися. Істота, що здавалася здалеку неповороткою, насправді, мабуть, була вельми прудкою і, судячи з усе голоснішого сопіння, наближалася доволі швидко. Есмеральда озирнулась і помітила, що в глибині нори вже світиться двійко очей.
– Швидше! – закричала вона. – Бігом!
Вони кинулися бігти з усіх сил і викотилися з підземелля одним великим клубком.
– Не зупинятися! Тримайте мене в полі зору! – скомандувала Есмеральда, і маленька компанія стрімголов помчала по голій галявині до чагарнику.
Вони мчали щодуху, майже не розбираючи дороги. Погоня тривала, вони й далі чули позад себе тихе пирхання, щоправда, все менш виразне. Нарешті пацючка, яка весь час прислухалася до того, що відбувалося в неї за спиною, вловила характерний звук, який видає тварина, обтрушуючись від води або пилу. Але радіти було рано. Вони все ще були дуже близько від розлюченого звіра, у дім якого так безцеремонно вторглися, та й бджолиний рій міг виявитися десь поблизу. Есмеральда веліла не зупинятися й не озиратися. Якийсь час вони ще бігли доволі швидко, тоді повільніше, далі перейшли на крок і нарешті зупинилися під склепінням переплетених гілок шипшини.
– Треба хоч трохи перепочити, поки в мене серце з грудей не вискочило! – задихаючись, прохрипіла Есмеральда. – Я все ж корабельна пацючка і не звикла долати великі відстані по суші в такому темпі!
Її маленька команда полегшено зітхнула й упала на землю. Кожен усівся там, де стояв, і спершу всі мовчали, намагаючись віддихатися і прийти до тями. Але відпочивати їм випало недовго. Невдовзі десь високо в повітрі затремтів звук, який вони хотіли почути якнайменше. Це було віддалене розмірене гудіння бджолиного рою. Втікачі перезирнулися й, не чекаючи команди, схопилися на ноги. Не було потреби щось говорити. Усі дружно кинулися далі, вишукуючи очима нову нору. Але замість нори перед їхніми очима невдовзі постала невеличка галявинка, на дальньому краю якої височів пагорб, а в пагорбі – о диво! – були справжні двері.
Вони кинулися до цього житла невідомих лісових мешканців, як до рятівного острова посеред бурхливого моря. Чомусь здавалося, що за такими акуратними дерев’яними дверима не можуть жити небезпечні істоти. Вони підбігли до пагорба всі гуртом і загупали в двері одразу десятьма лапами. Під таким натиском вхід одразу відкрився, й компанія втікачів стрімголов увірвалася до просторої кімнати, вчинивши в ній неабиякий переполох. Навколо них хтось кричав і стрибав, але, перш ніж з’ясовувати, куди вони втрапили, Есмеральда вирішила міцно зачинити двері. Відтак обернулася й розкрила рота від подиву: ксена, тоненько попискуючи, тонула в купі звірят, які підхоплювали її і з радісними вигуками передавали з лап у лапи.
Пацючка зітхнула й повільно осіла на землю, прихилившись спиною до зачинених дверей. Це була перша радісна подія за весь день: вони знайшли батьків маленької ксени.