– Поглянь, що ти змайстрував! Ти страшенно неуважний!
День Пилипа, як завжди, розпочався з материної нагінки. Попереднього вечора дісталося йому від батька: причиною стало зауваження вчительки англійської мови, яка не терпіла доволі вільного хлопчикового трактування англійської.
– Коли ти нарешті почнеш нормально поводитися? – кричав батько.
Але то було вчора. Сьогодні був вільний день, і Пилип швиденько пішов із дому. На подвір’ї група його товаришів саме готувалася пограти у футбол. Пилип приєднався до них, зняв кофтину і почав грати. На жаль, потрапив до команди Маврикія, найліпшого футболіста в їхньому дворі, якого називали Марадона.
Пилип дуже старався, але футбол не був його сильною стороною. Змарнував прекрасну нагоду забити гол, хоча м’яч впав просто йому до ніг.
– Що ти робиш, нездаро! – крикнув Маврикій.
За мить Пилип знову нехотячи опинився на шляху м’яча, який сильно копнув Марадона. Удар був такий сильний, що в Пилипа навіть заболіло, але жодних інших наслідків це не мало. Тепер ніщо вже не могло стримати Маврикія. Він наблизився до Пилипа весь червоний від люті.
– Швидко забирайся звідси! Краще займися чимось іншим!
Інші хлопці теж почали насміхатися з Пилипа, й він покірно, почервонівши від сорому, зійшов із футбольного поля.
Поцілунок у відерку
Попрямував довгою алеєю, що вела до залізничного вокзалу.
Йшов із похиленою головою й голосно розмовляв сам із собою:
– Ох, я – нездара, невдаха, мені ніколи нічого не вдається. От лихо! Як мені зробити так, щоби всі були задоволеними? Єдиний вихід – зникнути, податися туди, де мене ніхто не знайде…
Втім якийсь увічливий голос перервав ці його невеселі роздуми вголос.
– Не переймайся так сильно. Без сумніву, зможеш чогось досягти.
Пилип оглянувся, щоби побачити, хто промовляє до нього. Але вулиця була цілком порожня. Лише легесенький вітер ворушив листям дерев.
– Хто це говорить? – запитав трохи схвильований хлопець. Він подумав, що це, можливо, знову хтось насміхається з нього, а він більше не хотів бути об’єктом кепкувань.
– Звичайно ж, я!
– А хто ти?
– Я – вітер.
– Я не знав, що вітер уміє говорити.
– Я – найбільший базіка у світі. Колись люди слухали мене, але тепер уже ні. Нині у світі надто багато поспіху й галасливих пристроїв. Ні в кого більше немає часу слухати вітер. А я, між іншим, стільки всього вмію…
– Що, наприклад?
– Знаю, які ліки тобі допоможуть. Вони можуть позбавити тебе того чорного настрою, який важким тягарем ліг тобі на серце.
– То що ж то за ліки для мене?
– Веселка. Тобі потрібна веселка.
– Де я візьму веселку?
– Це нелегко, але мусиш спробувати. Дістань десь відерко, наповни його всіма гарними речами, які знайдеш, і побачиш…
Пилип побіг додому. Мама помітила, що з великим поспіхом попрямував до кухні, а за мить вибіг звідти з великим відром. Пилип підняв відро й підсунув його під мамин ніс:
– Мамо, прошу тебе, поклади в моє відерко поцілунок.
– Що?
– Прошу тебе, мамо…
Здивована й вражена Пилипова мама послала у відерко повітряний поцілунок. Хлопчик швидко побіг надвір. Почав збирати всі гарні речі, на які натрапляв: зелений листочок, краплини води з фонтану, трохи блакиті неба, дві хмаринки, молитву бабусі, пестощі дідуся, блиск блакитних очей Луцїї, червону рибку, гавкіт пса… Робив це цілий ранок.
Нарешті, втомившись, хлопець повернувся на алею, тягнучи за собою відро.
– Прекрасна робота, – сказав вітер. – Але ще не вистачає однієї речі.
– Чого саме? – запитав Пилип.
– Чогось дуже простого. Твоєї усмішки.
Пилип нахилився над краєчком відра й побачив своє відображення в зібраній воді.
Щасливий і радісний, що ранок видався таким вдалим, усміхнувся так гарно, як лише вмів. У цей момент із відра у вигляді прегарної дуги з’явилася прекрасна веселка. Справжня веселка, що сяяла сімома кольорами.
– Яка краса!
Пилип обережно взяв веселку в руки. Делікатно згорнув її, наче якийсь шалик, і поклав собі до кишені.
Сироп із веселки
Коли Пилип виходив з алеї, якась дівчинка, що бігала між деревами, зашпорталася за камінь і впала. З ноги потекла кров, і дівчинка розплакалася.
– Ой, моя нога! Як мене болить нога! Пилипе, допоможи мені, перебинтуй мені ногу.
Що ж йому було робити? Пилип вийняв із кишені веселку й обв’язав нею ногу дівчинки. На це пішов досить великий шматок веселки. Решту Пилип поклав назад у кишеню.
Дівчинка, захоплена своєю кольоровою пов’язкою, побігла, вигукуючи:
– Ах, як чудово! Кров більше не тече!
Пилип почувався так, як великий лікар. Повернувся на подвір’я. Та сама група хлопців грала вже тринадцятий матч того дня. Певна річ, вони сперечалися за якийсь аут.
– Пилипе, може будеш суддею? – запропонував Марадона, коли побачив його.
– Добре, але того, хто не послухає судді, буде вилучено з гри.
Пилип вийняв ще шматок веселки й зав’язав собі на руці на знак того, що став суддею, а ще один шматок узяв до уст як свисток.
То був удалий матч. Навіть сам Пилип не знав, що він такий чудовий суддя.
Після гри Марадона схвально поплескав його по плечу:
– Ти був просто супер! А твій свисток чудовий!
Повертаючись додому, Пилип зустрів пані Северину. То була трохи буркотлива жінка, й діти не любили її. Вона постійно нарікала на їхні гучні забави. Коли побачила Пилипа, покликала його:
– Хлопчику, може б ти дав мені шматок тої веселки, яка стирчить із твоєї кишені. Я дуже хвора, й лікар сказав мені, що якщо вип’ю сиропу з веселки, то мені стане ліпше.
Пилип не хотів віддавати ще одного шматка своєї веселки, але йому стало шкода пані Северини, що завжди була незадоволена й сумна. Тож простягнув їй шматок веселки. Вона поклала веселку до склянки, перемішала, а потім випила рідину.
– Ідеальна, – сказала. – Відчуваю, що мені вже ліпше. Я вже занадто довго сама. Мушу запросити дітей, щоби побавилися в моєму саду.
Пилип сам помітив, що щоки пані Северини, які завжди були жовтими, зарум’янилися, а обличчя набуло радісного вигляду.
– Діє, – подумав Пилип. – Треба покласти трохи веселки до кави татові й мамі!
Побіг додому, тримаючи в руках свою веселку. У нього залишився лише маленький шматочок. Але раптом почув якесь шепотіння. То був вітер.
– То що?
– Ти мав рацію. Але, як бачиш, у мене залишився лише маленький шматочок веселки.
– Тепер ти вже можеш дізнатися таємницю веселки. Розтисни долоню й дмухни.
Пилип зробив так, як сказав вітер. Веселка почала рости, здіймаючись угору й вигинаючись дугою на ціле небо.
То була найбільша й найпрекрасніша веселка, яку Пилип будь-коли бачив. Потім веселка повільно розчинилася в повітрі.
– Завтра матимеш нову веселку, якщо захочеш. Це залежить лише від тебе, – прошепотів вітер.
– Тепер уже знаю, що робити, – сказав Пилип і побіг на підвечірок.
***
Слово до батьків
Пилипова веселка з’явилася у відрі, в яке він поскладав “усі гарні речі”, які є в житті.
Оптимізм – це чеснота, яка в будь-якій ситуації дає змогу знайти щось позитивне, те, що дає можливість змінити все на краще.
Думка, яку дитина має про себе, є найважливішим чинником для її щастя й самореалізації. Діти, які вважають свій світ фантастичним, прекрасним місцем і відчувають, що їх цінують і люблять, мають величезну перевагу над тими дітьми, які сповнені непевності й песимізму.
Оптимістом є той, хто вірить у себе й довіряє іншим, а також не дозволяє, щоби його здолали можливі поразки.
Веселка завжди може відродитися, якщо ми цього справді прагнемо.