Ми прийшли до вежі, де мали перебути свою останню ніч. Відчинилися важкі залізні двері, і нас загнали всередину. Потім двері зачинилися за нами, й ми почули, як вивідувачі сім разів обернули ключа. Ми з Юм-Юмом залишилися самі у своїй в’язниці. То було кругле приміщення з товстими кам’яними стінами. В ньому було віконце, заґратоване залізними штабами, і крізь нього ми чули квиління зачарованих птахів, що літали над Мертвим Озером.
Ми вмостилися на кам’яній долівці, малі й налякані. Ми ж бо знали, що маємо померти, поки скінчиться ця ніч.
– Якби смерть не була така страшна, – сказав Юм-Юм. – Якби смерть не була така страшнюща, а ми не були такі малі й самітні!
Ми трималися за руки. Міцно трималися за руки, сидячи на голій кам’яній долівці. Нам уже почав дошкуляти голод, та ще й не схожий ні на який інший голод. Він давив нас, висмоктував із нас усю силу і кров, нам хотілося лягти, заснути і більше ніколи не прокидатися.
Але нам не можна було спати, ще не можна. Ми вирішили відганяти від себе сон, скільки здужаємо. Тому, чекаючи смерті, почали говорити про Країну Далеку. Я згадав свого тата-короля, і на очі мені навернулися сльози. Та від голоду я був такий кволий, що сльози тільки тихенько спливали по моїх щоках! Юм-Юм теж плакав, так само тихо, як і я.
– Якби Країна Далека не була так страшенно далеко, – прошепотів він. – Якби не був так далеко Острів Зелених Лук, а ми не були такі малі й самітні!
– Пам’ятаєш, як ми ходили пагорбами Острова Зелених Лук і грали на своїх сопілках? – спитав я. – Пам’ятаєш, Юм-Юме?
– Пам’ятаю, але це було так давно, – відповів Юм-Юм.
– Ми й тут можемо заграти на своїх сопілках, – сказав я. – Можемо заграти стародавню мелодію пастухів, поки нас зморить голод і ми заснемо.
– Гаразд, заграймо її ще раз, – пошепки сказав Юм-Юм.
Ми витягли сопілки. Наші кволі руки насилу тримали їх, та ми почали грати стародавню мелодію. Юм-Юм, граючи, плакав, і сльози тихо текли в нього по щоках. Може, і я плакав так само як і він, не знаю. Стародавня мелодія була дуже гарна, але бриніла так тихо, ніби розуміла, що й вона скоро має замовкнути.
Та хоч як тихо ми грали, зачаровані птахи почули її. Почули негучні звуки й цілою зграєю підлетіли до нашого віконця. Крізь ґрати я бачив їхні блискучі сумні пташині очі. Потім птахи відлетіли, і ми перестали грати, бо не мали вже сили.
– От ми й заграли востаннє, – сказав я, ховаючи сопілку до кишені.
Там лежало ще щось, і я помацав рукою, що то таке. Виявилося, що то ложечка, яка належала колись сестричці Їрі. Я хотів, щоб зачаровані птахи повернулись, я тоді показав би їм ложечку. Може, сестричка впізнає її. Але вони більше не з’являлися за нашим віконцем.
Я впустив ложечку додолу, бо рука моя була дуже квола.
– Дивись, Юм-Юме, – сказав я, – у нас є ложечка.
– Так, ложечка є, – відповів він, – але що нам із неї, коли нема ніякої їжі.
Юм-Юм ліг на долівку й заплющив очі. Він більше не мав сили розмовляти. Я теж був страшенно стомлений. Мені дуже хотілося їсти. Будь-чого, аби тільки їсти. Найдужче я хотів хліба, що втишує голод, але знав, що вже ніколи не скуштую його. А ще хотів напитися води з кринички, яка втамовує спрагу. Але знав, що вже ніколи її не питиму. Ніколи, ніколи більше я не питиму й не їстиму. Я навіть згадував кашу, яку тітка Едля давала мені на сніданок і яку я дуже не любив. Навіть таку кашу я тепер їв би, і вона мені дуже смакувала б. О, якби чогось попоїсти… Будь-чого! З останньої сили я підняв ложечку, засунув до рота і уявив собі, ніби я їм. І раптом відчув у роті щось дивовижне.
В ложечці було щось їстівне, щось таке на смак, як хліб, що втишує голод, і вода з кринички, яка втамовує спрагу. В ложечці були хліб і вода, а смачнішої їжі я не міг собі уявити. Вона повернула мені силу і прогнала голод. Ложечка тим і була незвичайна, що не залишалась порожня, весь час наповнювалася, і я їв із неї, аж поки наївся досхочу.
Юм-Юм лежав долі з заплющеними очима. Я всунув йому ложечку до рота, і він почав їсти ніби крізь сон. Він так і не розплющив очей, а коли наївся, то сказав:
– Ох, Mio, мені снився чудовий сон. Тепер уже не страшно померти. Мені приснився хліб, що втишує голод.
– Це був не сон, – сказав я.
Юм-Юм розплющив очі, підвівся й нарешті зрозумів, що живий і не голодний. Ми обидва не могли надивуватися, навіть повеселішали, хоч яке нас чекало лихо.
– Та що з нами зробить лицар Като, коли ми не помремо з голоду? – занепокоєно спитав Юм-Юм.
– Аби тільки він не дав нам кам’яних сердець, – відповів я. – Я так боюся кам’яного серця, мені здається, що воно муляє в грудях і ятрить їх.
– Ніч іще не скінчилася, – сказав Юм-Юм. – Лицар Като ще не з’явився. Поговорімо про Країну Далеку, поки настане ранок. Присунься ближче до мене, щоб не так мерзнути.
У нашій в’язниці було дуже холодно, і ми тремтіли. Мій плащ зсунувся додолу. Мій плащ, якого ткаля підшила зі споду чарівною тканиною. Я підняв його і тільки-но загорнувся в нього, як Юм-Юм крикнув:
– Mio! Mio, де ти?
– Я тут, де ж іще? – відповів я. – Тут, біля дверей.
Юм-Юм присвітив навколо себе недопалком свічки, який нам дали на цю останню ніч. Він почав присвічувати на всі боки і ще дужче злякався.
– Я тебе не бачу, – сказав він. – Я ж не осліп, бо мені видно двері, важкі замки і все, що тут є.
І тоді я помітив, що накинув плаща навиворіт: блискуча тканина, якою його підшила ткаля, була зверху. Я скинув плаща, щоб одягти його як слід, і Юм-Юм знов крикнув:
– Не лякай мене так! Де ти ховався?
– А тепер ти бачиш мене? – спитав я.
– Певне, що бачу, – сказав Юм-Юм. – Де ти щойно ховався?
– Під своїм плащем, – відповів я. – Видно, ткаля зробила його невидимим.
Ми кілька разів попробували загортатися в плащ, і він ставав невидимий, коли ми вивертали його.
– Тепер кричімо якнайдужче, – мовив Юм-Юм. – Може, вивідувачі прийдуть глянути, чого ми галасуємо. Тоді ти прокрадешся повз них. Прокрадешся повз них у своєму невидимому плащі, виберешся із замку лицаря Като й повернешся додому, до Країни Далекої.
– А ти, Юм-Юме?
– Мені доведеться залишитись, – відповів Юм-Юм, і голос у нього ледь затремтів. – Адже в тебе тільки один невидимий плащ.
– У мене тільки один невидимий плащ, – мовив я. – І тільки один друг. Ми разом помремо, якщо немає способу врятуватися обом.
Юм-Юм обняв мене.
– Я дуже хотів би, щоб ти втік звідси й повернувся додому, до Країни Далекої. Та однаково радий, що ти хочеш залишитися зі мною. Намагаюсь не радіти, а не можу.
Тільки-но він сказав ці слова, як сталося щось дивне. Зачаровані птахи повернулися. Вони тріпали крильми біля віконця і тримали щось у дзьобах. Усі гуртом тримали якусь річ, видно, щось важке. То був меч. Мій меч, здатний розітнути камінь!
– Ох, Mio! – вигукнув Юм-Юм. – Зачаровані птахи дістали твого меча з дна Мертвого Озера!
Я кинувся до віконця, квапливо простяг руку крізь ґрати і взяв меча.
Він мерехтів, мов полум’я, і краплі води, що стікали з нього, теж яскріли вогнем.
– Дякую вам, любі птахи! – сказав я.
Та вони тільки подивилися на мене блискучими сумними пташиними очима і, жалібно заквиливши, полетіли понад Мертвим Озером.
– Ох, як добре, що ми заграли на сопілках! – сказав Юм-Юм. – А то птахи не знайшли б шляху до нашої в’язниці.
Я не дуже дослухався, що він каже. Я стояв із мечем у руці, зі своїм палахким полум’ям! Я відчував себе таким дужим, як ніколи досі. У мене аж у голові паморочилося, Я згадав про свого тата-короля. Так, він напевне думає про мене.
– Тепер, Юм-Юме, – сказав я, – для лицаря Като настала година його останнього бою.
Юм-Юм зблід, очі його якось дивно заблищали.
– Як же ти відімкнеш замки? – спитав він. – І як пройдеш повз сімох вартових і сімдесятьох вивідувачів?
– Сім замків я відімкну своїм мечем. А мій плащ сховає мене від семи вартових і сімдесяти вивідувачів.
Я накинув плаща на плечі. Чарівна тканина блищала так яскраво, що могла освітити весь замок лицаря Като. Проте Юм-Юм сказав:
– Я тебе не бачу, Mio, хоч і знаю, що ти біля мене. Я почекаю на тебе тут, поки ти повернешся.
– А якщо я ніколи не повернуся? – сказав я і замовк. Адже я не знав, хто переможе в цьому останньому бою: я чи лицар Като. У нашій в’язниці на довгу хвилю запала тиша. Потім Юм-Юм сказав:
– Якщо ти ніколи не повернешся, Mio, ми будемо думати один про одного. Будемо думати один про одного, скільки нам стане сили.
– Так, Юм-Юме. Своєї останньої години я думатиму про тебе і про свого тата-короля.
Я махнув мечем, і він розітнув залізні двері, ніби вони були з тіста. Бо для меча, що здатен розтинати камінь, залізні двері були мов тісто. І так само нечутно, як тісто, він розрубав тверде залізо.
Кількома ударами я вирізав міцні замки, тоді відчинив двері. Вони ледь зарипіли. Перед дверима стояло сім вартових. Коли двері зарипіли, вони враз обернулися в мій бік. Я стояв у своєму блискучому плащі. Він так світився, що вартові мали б мене побачити.
– Щось зарипіло, – сказав один із них.
– Так, щось зарипіло в темряві, – озвався другий.
Вони роззирнулися на всі боки, але не побачили мене.
– Це, мабуть, зарипіла лиха думка лицаря Като, що пролітала повз нас, – сказав третій вартовий.
Але мене вже там не було. Я поспішав далі. Однією рукою стискав меча, другою притримував плаща і чимдуж біг до покою лицаря Като. Скрізь, і в залах, і в коридорах, і на сходах, стояли його вивідувачі. Весь темний, понурий замок був повний чорних вивідувачів. Та вони мене не бачили. І не чули. А я поспішав до покою лицаря Като.
Я вже не боявся. Ніколи ще я не відчував такої відваги. Я вже був не тим Mio, що споруджував курені в трояндовому садку і грався на Острові Зелених Лук. Я був лицар на бойовій стежці й чимдуж біг до покою лицаря Като.
Я поспішав. Мій чарівний плащ маяв у мене за плечима, маяв і яскрів у темному замку. А я мчав до покою лицаря Като. Меч у моїй руці палахкотів, мов полум’я, яскрів і мінився. Я не відпускав руків’я і мчав до покою лицаря Като. Я думав про свого тата-короля. І знав, що й він думає про мене. Ось-ось почнеться бій. Він мене не лякав. Я був безстрашним лицарем з мечем у руці. І я мчав до покою лицаря Като. У голові в мене загуркотіло, наче я підійшов до водоспаду. Я стояв перед дверима до покою лицаря Като. Я відчинив двері. Лицар Като сидів біля кам’яного столу спиною до мене. Навколо нього повітря було просякнуте злом.
– Обернися, лицарю Като! – сказав я. – Зараз почнеться твій останній герць!
Він обернувся. Я зірвав із себе плаща і став перед ним з мечем у руці. Його страшне обличчя скривилось і посіріло, а в страшних очах заблисли ляк і ненависть. Він квапливо схопив свого меча, що лежав біля нього на столі. І так почався його останній герць. Лицар Като теж мав страшного меча. Але не такого страшного, як мій. Мій меч дзвенів, яскрів і палахкотів, розтинав повітря, мов блискавка, і безжально відбивав удари лицаря Като.
Цілу годину тривав той герць, на який чекали тисячі й тисячі років. Мовчазний, моторошний двобій. Мій меч блискавкою літав у повітрі й стинався з мечем лицаря Като.
Та нарешті я вибив меча з його руки. Лицар Като стояв переді мною без зброї і знав, що двобій скінчився.
Тоді він роздер на грудях свою чорну оксамитову куртку і крикнув:
– Дивись, щоб ти влучив у серце! Дивись, щоб ти влучив просто в моє кам’яне серце! Воно мене так довго муляло й так мене ятрило!
Я глянув йому у вічі й помітив щось дивне. Помітив, що лицар Като прагне позбутися свого кам’яного серця. Може, найдужче ненавидів лицаря Като сам лицар Като. Я, не зволікаючи, підняв свого полум’яного меча, підняв на таку висоту, що прохромив наскрізь страшне кам’яне серце лицаря Като. Тієї миті він зник. Так, наче його й не було. Але на підлозі лишилася купа каміння. Тільки купа каміння. І залізний пазур. На підвіконні в покої лицаря Като сиділа сіра пташка й билася об шибку. Я раніше її не бачив, не знаю, де вона була. Я підійшов до вікна й відчинив його, щоб випустити пташку. Вона шугнула вгору й радісно защебетала. Видно, довго сиділа в неволі.
Я трохи постояв біля вікна, дивлячись услід пташці. І побачив, що ніч скінчилася й настав ранок.