Так, настав ранок, гарний, погідний ранок. Ясно світило сонце, й легенькі подмухи літнього вітру ворушили мені чуба. Я вихилився з вікна і глянув на озеро. Воно радісно синіло, і в ньому віддзеркалювалося сонце. Зачарованих птахів десь не було.
Який то був гарний день! Такого дня якраз би гратися. Я глянув на воду, побрижену ранковим вітерцем. Мені закортіло кинутися в озеро – адже кожному кортить скочити у воду, як він дивиться на неї згори. Може, не завжди, але майже завжди кортить. Я уявив собі, як бризнула б вода, якби я щось кинув у неї з такої висоти. Я не мав чого кидати, крім меча, і я кинув його. Приємно було дивитися, як він летів у повітрі і як бризнула на всі боки вода, коли він упав у неї. Меч зник у глибині, а на поверхні води почали розходитись великі кола, що дедалі більшали й більшали і розійшлися по всьому озері. Дуже приємно було дивитися на них. Але я не мав часу стояти, поки ті кола зникнуть. Треба було швидко вертатися до Юм-Юма. Я знав, що він тривожиться й чекає на мене.
Я побіг тим самим шляхом, що годину тому мчав сюди. Великі зали й довгі коридори тепер стояли порожні й тихі. В них не було жодного чорного вивідувача. Вони всі десь ділися. У просторі зали зазирало сонце. Крізь вікна галереї воно освітлювало павутину під склепінням, і видно було, який той замок старий і занедбаний.
Скрізь було тихо й порожньо, і я злякався, що Юм-Юм також зник. Я побіг ще швидше. Та коли наблизився до вежі, то почув, що Юм-Юм грає на сопілці. Я зрадів і заспокоївся.
Я відчинив двері до нашої в’язниці й побачив на долівці Юм-Юма. Він увесь засяяв мені назустріч, схопився з долівки і сказав:
– Я дуже тривожився, тому весь час грав на сопілці.
– Тепер уже нема чого тривожитися, – відповів я.
Ми обидва були такі раді, що тільки дивились один на одного й сміялися.
– Тепер ходімо звідси, – сказав я. – Ходімо і більше сюди не вертаймося.
Ми взялися за руки й вибігли із замку лицаря Като. Ми опинилися на подвір’ї. І хто б ви думали кинувся мені назустріч? Міраміс! Мій золотогривий Міраміс! Побіч нього бігло біле лошатко.
Міраміс підскочив до мене. Я обняв його за шию, пригорнувся до його чудової голови й зашепотів йому на вухо:
– Мій Мірамісе, мій Мірамісе!
Він дивився на мене відданими очима, і я знав, що він так само тужив за мною, як я за ним.
Посеред подвір’я стримів стовп, а біля нього лежав ланцюг. І я збагнув, що Міраміс теж був зачарований.
Він був тим чорним конем, що вночі стояв тут, припнутий ланцюгом. А лошатко було не інакше як те, що його лицар Като викрав із Пущі. Це через нього сто білих коней плакали кривавими сльозами. Тепер їм уже не доведеться плакати. Скоро їхнє лошатко повернеться назад.
– А де решта тих, кого викрав лицар Като? – спитав Юм-Юм. – Де ділися зачаровані птахи?
– Їдьмо до озера й пошукаймо їх там, – сказав я.
Ми сіли на Міраміса, а лошатко чимдуж побігло за нами. Ми виїхали із замку і тієї миті почули щось дивне й страшне. Почули позад себе такий жахливий гуркіт, що аж земля задрижала. То розвалився замок лицаря Като, за одну мить обернувся у величезну купу каміння. Не було вже вежі, не було порожніх зал, не було ні темних кручених сходів, ні вікон галереї, не було нічого. Була тільки величезна купа каміння.
– Замку лицаря Като більше немає, – сказав Юм-Юм.
– Так, від нього лишилося саме каміння, – додав я.
Від скелі, на якій стояв замок, до озера в’юнилася стежка. Вона була вузенька й стрімка. Та Міраміс спускався нею дуже обережно, ставив копита легенько й обачно, і так само йшло за ним лошатко. І ми щасливо з’їхали вниз.
На кам’яній плиті під самою кручею стояла зграйка дітей. Вони, видно, чекали на нас, бо кинулись нам назустріч, і їхні обличчя засяяли.
– О, та це ж брати Нонно! – вигукнув Юм-Юм. – І сестричка Їрі, і всі решта! Зачарованих птахів уже немає!
Ми зіскочили з Міраміса. Діти оточили нас. Вони трохи бентежились, але були радісні й привітні. Один хлопчик, брат Нонно, взяв мене за руку і сказав тихо, ніби не хотів, щоб хтось почув його слова:
– Я дуже радий, що ти взяв мого плаща. І дуже радий, що ми вже не зачаровані.
А одна дівчинка, сестричка Їрі, теж підступила до мене. Ніяковіючи, відвертаючи очі в бік озера, вона тихо сказала:
– Я дуже рада, що моя ложечка в тебе. І дуже рада, що ми вже не зачаровані.
Другий брат Нонно поклав мені руку на плече і сказав:
– Я дуже радий, що ми змогли витягти з води твого меча. І дуже радий, що ми вже не зачаровані.
– Тепер той меч знов лежить на дні озера, – мовив я. – Та хай собі лежить, бо нам ніколи більше не треба буде ніякого меча.
– Не треба. І ми не змогли б його вдруге витягти звідти, – сказав брат Нонно, – бо ми вже не зачаровані птахи.
Я обвів поглядом дітей і спитав:
– А хто з вас ткалина дочка?
Запала тиша. Діти мовчали.
– Хто з вас ткалина дочка? – спитав я вдруге, бо хотів сказати їй, що мій плащ підшитий тканиною, яку виткала її мати.
– Ткалина дочка звалась Мілімані, – озвався нарешті брат Нонно.
– А де вона? – спитав я.
– Он там лежить, – відповів брат Нонно.
Діти розступилися. На кам’яній плиті біля самої води лежала дівчинка.
Я підбіг до неї і став навколішки. Дівчинка не ворушилася і не розплющувала очей. Вона була мертва. Її личко було біле, як сніг, і маленьке, а тіло геть обпалене.
– Вона налетіла на смолоскип, – пояснив брат Нонно.
Мене охопив розпач. Мілімані загинула через мене! Як я міг радіти, як міг тішитись, коли Мілімані загинула через мене!
– Не сумуй, – сказав брат Нонно. – Мілімані сама цього хотіла. Вона зумисне налетіла на смолоскип, хоч знала, що її крила спалахнуть.
– Хай і так, але ж вона загинула, – в розпачі сказав я.
Брат Нонно взяв Мілімані за обпалені руки й сказав:
– Нам доведеться залишити тебе тут, Мілімані. Бо ми підемо додому, тільки ще заспіваємо тобі нашу пісню.
Діти посідали на кам’яну плиту навколо дівчинки й заспівали пісню, яку самі склали для неї:
- Сестричко наша, о Мілімані!
- Сестричка наша в озеро впала,
- в озеро впала, спаливши крильця.
- О Мілімані, о Мілімані!
- Тихенько спиш ти і вже не встанеш,
- не встанеш більше, не злинеш більше
- з сумним квилінням над темним плесом.
– Не злине над темним плесом, бо його вже немає, – сказав Юм-Юм. – Є тільки ласкаве озерце. І хвильки в тому озерці співають про Мілімані, що заснула на його березі.
– Якби її було в що загорнути, – сказала сестричка Їрі. – У щось м’якеньке, хай би їй не муляв твердий камінь.
– Загорнімо її в мій плащ, – мовив я. – Загорнімо в ту тканину, яку виткала її мати.
Я загорнув Мілімані у свій плащ, підбитий чарівною тканиною. Та тканина була м’якіша за яблуневий цвіт, ніжніша за нічний легіт, що пестить траву, тепліша за червону кров серця, і її виткала мати Мілімані.
Я обережно загорнув бідолашну дівчинку в плащ, щоб їй було м’якше лежати на кам’яній плиті. І сталося диво. Мілімані розплющила очі й глянула на мене. Хвилину вона ще лежала нерухомо і тільки дивилася на мене. Потім сіла і вражено повела очима навколо. Мабуть, побачене ще дужче її вразило, бо вона сказала:
– Яке блакитне озеро!
Тільки це й сказала. Тоді скинула з себе плаща й підвелася. На тілі в неї не лишилося жодного опіку. Ми дуже зраділи, що вона ожила.
На озері з’явився човен. Хтось дужими ударами весел борознив його поверхню. Коли човен приплив ближче, ми впізнали тих, що сиділи в ньому. То були Зброяр і старий Ено. Невдовзі їхній човен уперся в кам’яну плиту і вони вискочили на берег.
– А що я казав! – громовим голосом вигукнув Зброяр. – А що я казав! Казав, що скоро лицар Като стане до свого останнього бою.
До мене підійшов схвильований Ено.
– Я хочу тобі щось показати, королевичу Mio, – мовив він і простяг до мене зморщену руку.
На долоні в нього лежав зелений листочок, маленький гарний листочок, тендітний, ніжний, ще блідий, із тоненькими прожилками.
– Це з Мертвого Лісу, – сказав Ено. – Я знайшов його на дереві в Мертвому Лісі годину тому.
Він задоволено кивнув сивою скуйовдженою головою.
– Я щодня ходитиму до Мертвого Лісу дивитися, чи не з’являться там ще якісь зелені листочки, – повів далі він. – А цей візьми собі, королевичу Міо.
Він поклав листочок мені в руку. Мабуть, думав, що кращого подарунка й бути не може. Потім знов кивнув головою і сказав:
– Я вболівав за тебе, королевичу Mio. Сидів у своїй хатині і вболівав за тебе. Хотів, щоб тобі пощастило.
– А що я казав! – втрутився Зброяр. – Казав, що скоро лицар Като стане до свого останнього бою.
– А як ви повернули собі човна? – спитав я Зброяра.
– Мені його пригнали хвилі, – відповів він.
Я глянув на гору по той бік озера, де була Зброярева кузня і стояла хатина Ено. На озері з’явилося більше човнів. Вони один за одним випливали з ущелини та заток, і в них сиділи незнайомі люди. Бліді, виснажені люди, що вражено, захоплено дивилися на сонце й на блакитну воду. Адже вони досі ніколи не бачили сонця. А тепер воно ясно світило над озером, над навколишніми скелями, і всюди було гарно й весело. Тільки велика купа каміння на замковій скелі була негарна.
Та я подумав собі, що колись вона заросте мохом. Колись м’який зелений мох сховає під собою те каміння, і ніхто не знатиме, що там був замок лицаря Като.
Я колись бачив гарні квітки, що люблять рости в моху. Вони скидаються на малесенькі дзвоники й ростуть у розколинах між камінням. Колись, може, такі маленькі рожеві дзвоники виростуть у мохові на руїнах замку лицаря Като. І ті руїни стануть гарні.