Посередині ліжка сидів маленький чоловічок у нічній сорочці й нічному ковпаку з китицею. Поряд у мідному свічнику горіла свічка. Він тримав у руках банджо і легенько перебирав струни. Потім вмостився зручніше і заспівав сумно-сумно:
- Знову вечір –
- все на засувах у замку.
- Та очей я не заплющ аж до ранку.
- Тільки привиди блукають в коридорі,
- і стоять мої солдати на дозорі.
- Я нізащо не зізнаюся нікому,
- що мені в моєму замку
- страшно тут самому!
- Тільки місяць зазирає в вікна чорні…
- Ех, немає в мене друзів – є придворні!
- Я корону надягаю, наче маску.
- Я свій виступ починаю, наче казку.
- День у день я знову граю
- цю давно обридлу роль.
- Все частіше забуваю –
- я людина чи король?
- Хоч би привид завітав до мене в гості.
- Ми посиділи б, пограли з ним у кості!
- Тільки й привиди мене
- вже почали боятись!
- Ех, обридло, як обридло
- вже монархом зватись!
Доки Недороль співав, дівчинка розмірковувала, як озватися до нього, щоб він, бува, не злякався і не зчинив галасу.
Нарешті вона відважилася і тихенько прошепотіла:
– Ваша недоре-е-чносте!
Та Недороль Десятий все одно страшенно перелякався.

Він заверещав, шпурнув банджо вбік, аж воно жалібно бренькнуло, і почав швидко зариватися в подушки. Від страху він підвивав і приказував:
– Пири-риви-вид! Ва-ва-ва! Пири-йшов пири-ри-вид! Рятуйте! Ва-ва-ва!
І ось уже на ліжку замість короля височіла гора ковдр і подушок.
«Ох, як я його налякала! – почала потерпати дівчинка. – Ще задихнеться там під подушками!»
І вона знову покликала:
– Ваша недоречносте! Вилазьте! Я зовсім не привид!
Недороль не відповідав.
– Вилазьте, ваша недоречносте, вам же там нічим дихати!
Знов мовчання. Аля розсердилась.
– Ваша недоречносте, якщо ви зараз же не вилізете, я піду геть!
Купа заворушилась і почувся голос:
– Якщо ти не пири-риви-вид, то доторкнися до моєї ру-руки! – і з-під подушок виткнулася тремтяча королівська рука.
Аля легенько потисла її. За хвильку з-під ковдр вигулькнув ковпак, а потім і голова Недороля.
– Діді-дійсно, начебто не пири-ри-вид! – сказав він. – Ти хто?
– Звичайна дівчинка!
– Звичайних дівчаток не буває! Тобто не буває в моєму королівстві! Нарешті Недороль виліз і сів, відсапуючись.
– Ох-х-х, як ти мене налякала! – і він приклав до серця руку. – Я думав, що воно от-от вискочить! Мене вже давно так ніхто не лякав!
– Чому?
– Бо вже багато-багато років сюди ніхто не заходить!
– Чому?
– Чому, чому! – розсердився Недороль, а тоді підкликав Алю пальцем, нахилився над нею і прошепотів:
– Я їх боюсь!
Оглянувся довкола і ще тихіше додав:
– Усіх боюсь. Але найбільше, – Недороль зблід, наче крейда, – найбільше я боюся свого Першого Недорадника!