Недороль всівся на першу сходинку трону і підпер голову рукою.
– Що я можу вдіяти, коли в його руках уся моя гвардія! А всі придворні так його бояться, що навіть німіють, коли випадково зіткнуться з ним у коридорі.
– Як німіють? Назовсім?
– А то ж як! Подивишся – ніби придворний як придворний. І говорить, і сміється. А насправді він давно вже німий! Тому й доводиться тремтіти за свою корону, адже я можу її втратити разом з головою, – підсумував Недороль і погладив себе по лисині, мовби переконуючись, що його голова ще на плечах.
– А чому ви не виженете його зі свого королівства?
– Аби ж я знав, як це зробити! Країна ж зачарована. Дорогу звідси знає тільки карлик Недочеревик, що стягує сюди увесь оцей мотлох.
Тут Недороль затнувся, бо згадав, що й сам знаходиться в цій країні. – Але я не мотлох! Я – король! У мене тільки корона зламана. Бо Сашкові з другого класу доручили полагодити її, коли я мав виступати в шкільному ляльковому театрі в казці «Піди туди – не знаю куди, принеси те – не знаю що». А він, ледацюга, засунув мене разом з короною в найдальший куток майстерні. Вистава зірвалася, і Недочеревик, бодай він провалився на місці, притяг мене сюди!
Недороль сердито засопів.
– Спочатку він стягував сюди тільки недороблені справи, тоді зліпив цю країну, а тепер і за людей взявся.
– А з чого він її зліпив, ваша недоречносте? – спитала Аля.
– Як з чого? З того, що люди гублять, або викидають, або не бережуть. От, приміром, будується дім. Скільки битого скла, битої цегли, поламаних дошок залишається!.. А він усе це підбирає. Або трапилася пожежа – згорів ліс. Недочеревик тут як тут – щось пошепче, і цей ліс уже в Недоладії. Річка висохла, ставок змілів… Люди гадають – куди вони зникли! А вони вже тутечки!
– І з того, що ми губимо або викидаємо, він збудував оцю величезну країну? – вражено прошепотіла Аля і тут-таки згадала, як вона разом з татом після ремонту квартири винесла на смітник ціленькі кахлі, вапно і навіть невеличкий рулон лінолеуму.
– Пхе! Величезна! Він і досі її будує! – вигукнув Недороль. – І будуватиме, аж доки люди не навчаться хазяйнувати. Ось і зараз Недочеревик гасає по світу, як навіжений, і підбирає гожі шматки.
– А навіщо йому така країна, з недоробленого?
– Бо йому самому теж дечого бракує!
– Чого?
– Душі! От він і придумав собі таку країну, в якій кожному чогось бракує! Серед таких людей його вада стає майже непомітна!
– А що таке – душа?
– Гм-гм, – зам’явся Недороль, – я не скажу тобі точно, але достеменно знаю, що бути без душі – це навіть гірше, ніж бути без голови.
Аля зрозуміла, що Недороль не допоможе їй вибратися з Недоладії, бо й сам не знає дороги звідси.
– Е-хе-хе! Забалакалися ми з тобою. Зараз уже й розвиднятися почне, – Недороль, крекчучи, звівся на ноги. – Скоро знову на трон, – тоскно зітхнув він, однак, зауваживши засмучене Алине обличчя, стурбовано запитав:
– А чому ти така сумна?
І раптом сплеснув руками:
– Ой, ти ж, мабуть, страшенно голодна! Ти ж цілу ніч нічого не їла! – він заметушився, схопив Алю за руку і потяг до спальні, примовляючи: – Ходімо, ходімо, у мене дещо є!
Недороль так поспішав, що плутався в довгій нічній сорочці. Він наступав на поділ і раз по раз падав. Аля, ледве стримуючи сміх, щоразу підводила його. Та не встигав він ступити двох кроків, як знову простягався на підлозі. Нарешті вони добралися до ліжка. Недороль почав вовтузитися в подушках.
– Є! – вдоволено усміхнувся він і витяг з-під подушки вузлика.
Побачивши, що Аля всміхається, зніяковіло пояснив:
– Розумієш, коли мені дуже самотньо, я лускаю горішки. Ліщинові. Тоді мені стає легше.
«Треба буде й собі спробувати, коли повернуся додому», – подумала Аля. Бо згадала, як бувало їй сумно, коли тато з мамою десь ішли, а її залишали на цілий вечір саму. Аля зітхнула: до її повернення додому ще, мабуть, дуже далеко.