І знову двері до підземелля тихенько зарипіли і прочинилися, пропускаючи Недопопелюшку. Гвардійці, побачивши її, одночасно відвернулися від дверей і втупилися в протилежну стіну.
Недопопелюшка навшпиньки підійшла до ґрат і покликала Алю.
– Це ти?! – радісно підстрибнула дівчинка.
– Тс-с-с! – Недопопелюшка приклала палець до губ.
Гвардійці завовтузилися, і один з них сказав:
– Я щось нічого не чую, Недобородо! А ти?
– Я теж! І навіть не бачу! – відповів другий.
Недопопелюшка полегшено зітхнула і схвильовано сказала:
– Не падай духом! Ми тебе виручимо! Ніч довга, всі в замку вже поснули. А Недоладько пішов у місто по допомогу.
– Слухай уважно, Недопопелюшко! – відповіла їй Аля. – Перш за все треба сховати голову Першого Недорадника.
– Як це – сховати?
– Дуже просто. Треба пробратися до Тронної Зали. Там за троном є ніша. У ній стоять лицарські обладунки. Шолом від них Недорадник щоранку прилаштовує собі на плечі замість голови. А ввечері знімає і ставить на місце. Зараз ніч. Отже, шолом можна переховати в інше місце.
– А для чого його ховати? – усе ще не розуміла Недопопелюшка.
– Ну як ти не розумієш! Без голови Недорадник не зможе наказати катові, щоб той відрубав мені голову. – Аля перевела подих. – А якщо ви звільните мене до ранку, – продовжила вона, – то ще невідомо, чи встигне годинникар полагодити годинник до дванадцятої години. Недорадник накаже гвардійцям схопити його і теж відрубати йому голову.
– Тепер я все зрозуміла! – вигукнула Недопопелюшка. – А тепер треба дізнатися, у кого ключ від твоєї в’язниці.
По цих словах гвардійці знову забряжчали своїм залізяччям і один з них проказав:
– Здається, ти залишив ключ у замку, Недобородо?
– Еге ж, у замку, – відповів другий.
– І дверцята можна відімкнути?
– Звісно, якщо повернути ключа ліворуч!
– І можна випустити дівчинку з в’язниці?
– Звісно, якщо хтось хоче це зробити!
І вони знову вмовкли, втупившись у стіну.
Недопопелюшка підбігла до дверцят. І радісно ойкнула, бо в замку справді стирчав ключ. Вона відімкнула двері, схопила Алю за руку, і вони побігли до виходу з підземелля.
Тут у тиші щось знову забряжчало і почувся голос одного з гвардійців:
– Ти чув що-небудь, Недобородо?
– Ні, уяви собі – анічогісінько! І навіть зовсім нічого не бачив! – відповів йому другий.
І по його голосу було чути, що він усміхається.
