Двері до підземелля прочинилися. Сходами, крадучись, спускався Недороль Десятий. Він був у нічному ковпаку і в нічній сорочці. Щоб не перечепитися і не впасти, він перекинув поділ сорочки, наче плащ, через руку.
Гвардійці полегшено зітхнули. Вони боялися тільки Першого Недорадника.
Недороль Десятий підійшов до ґрат. Підняв свічку і почав вдивлятися в темний куток в’язниці, де спала Аля.
– Дівчинко! Звичайна дівчинко! – покликав він.
Аля прокинулась і, побачивши Недороля, радісно всміхнулася.
«Він прийшов, щоб випустити мене з в’язниці!» – подумала вона і підійшла до ґрат.
– Ваша недоречносте, двері он там!
– Які двері? – перелякано спитав Недороль.
– Але ж ви прийшли, щоб випустити мене?
– Ні, ні! Що ти! Я прийшов, щоб подякувати тобі за те, що ти врятувала мою корону, і… і… і щоб попрощатися.
– Як? То ви мене не випустите звідси?
– Ну подумай сама, які дурниці ти кажеш! – роздратовано мовив Недороль. – Якщо я випущу тебе сьогодні, то завтра Перший Недорадник посадить сюди мене!
– А як він дізнається?
– Та йому ж розкажуть… – Недороль оглянувся, ніби шукаючи того, хто це зробить. І побачив гвардійців. – Та йому ж розкажуть навіть оці вояки!
Гвардійці, що досі сиділи нерухомо, заворушилися. Їхнє залізяччя забряжчало. І той, що з одним вусом, голосно спитав:
– Ти щось чуєш, Недобородо?
– Я щось геть нічого не чую, Недовусе, і навіть нічого не бачу! – і другий гвардієць втягнув голову в плечі так, що вона зовсім заховалася в каструлю.
– Гм, дивно! Я теж нічого не чую і не бачу! – проказав перший гвардієць.
Недороль притулився до ґрат і швидко зашепотів:
– Не вір, не вір їм! Вони прикидаються! А завтра побіжать до Першого Недорадника і викажуть мене! Мені дуже тебе шкода, але я боюсь… боюсь… – і він почав задкувати до виходу. Однак зупинився на півдорозі і, скривившись, щоб не заплакати, промимрив:
– Мені ніхто ніколи так гарно, бантиком, не прив’язував корону! – і зник за дверима.
Гвардійці перезирнулися і розчаровано зітхнули. У підземеллі знов запала гнітюча тиша.