Аля глянула на годинник. Стрілки показували за одну хвилину дванадцять. Аля витягла з кишені стрічку і швиденько заплела косу. Годинник почав відбивати дванадцяту.
- І до-роби!
- І до-пиши!
- І роз-почни!
- І не лиши!
- І до-їдай!
- І до-пивай!
- І з Недо-ладії
- ВТІКАЙ!
– проказала дівчинка.
І враз їй здалося, що вона знову впала зі стільця. Аля роззирнулася й побачила, що сидить на підлозі у своїй кімнаті. Все було, як і раніше. Лише поруч лежав пакуночок з рушничком. «Неначе в ракеті!» – подумала Аля.
Вона встала з підлоги і знайшла в книжковій шафі старий альбом з недомальованим чоловічком. Дівчинка взяла олівець і почала домальовувати йому голову.
У кімнаті було тихо. Тільки олівець шурхотів по альбомному аркуші. І Аля мимоволі почала наспівувати пісеньку, яка склалася сама собою:
- Бувають ще на світі справжнісінькі дива:
- під ґумкою зникає в когось голова!
- Комусь не вистачає то серця, то руки,
- з’являються на світі недо-чере-вики!
- Що тут не доробив, то там вилазить боком!
- Буває, що добро з одним виходить оком!
- Бувають чудеса не в казці, а реальні.
- Тож знай, що ти і я за все відповідальні!
Аля дуже старалася. Однак обличчя в чоловічка знову, як і першого разу, вийшло хиже і зле. Та перемальовувати Алі було ніколи – на неї чекала важлива справа: з кишеньки виглядав довгий список шелеп-недотеп.
А в цей час у Недоладії Недовус і Недоборода, які все ще вартували Першого Недорадника, побачили, як той швидко-швидко закрутився на одному місці, наче дзига, і… зник, наче його й не було!
А тепер швидше привітати бабусю! Аля взяла рушничок і враз зупинилася. Як же вона подарує його бабусі, коли не сама вишивала ці прегарні червоні півні?! «Але ж якби я не навчила їх усе доробляти, цього рушничка взагалі не було б! – подумала Аля. – Отже, у ньому є часточка й моєї праці! О, так і скажу бабусі – це від мене і від моїх друзів!»
І дівчинка рішуче прочинила двері до бабусиної кімнати.