Велика Книга Пустельника і подорож у невідоме

– Мамо, розкажи мені казку на добраніч, – попросив Миколка, зручно вмощуючись у своєму ліжечку. Мама накрила синочка теплою ковдрою, пригасила лампу і, сівши поруч з ним, почала розповідь.

* *

У Веселковому океані були Коралові острови. Вони нагадували розірвану низку намиста, що пливе за водою. Було їх там дев’ять.

На одному з них жив маленький хлопчик на ім’я Миколка. Його хатка стояла в затінку вічнозелених дерев. І хоч була вона дуже скромною, жилося в ній спокійно і добре. Батьки Миколки щодня дбали про те, щоб сім’ї нічого не бракувало. Мама поралася в хаті. Тато ловив рибу і доглядав за садом, в якому росли небачені плоди: банани з полуничним смаком, цукеркові шишки, кавуни з морозива, коктейльні яблука та інші дивовижні фрукти. Урожаї збирали небачені, оскільки земля, рясно скраплена живильними дощами і випещена сонцем, була в їхній місцевості родючою. Острів забезпечував мешканців усім необхідним, тому вони спокійно виконували свої повсякденні обов’язки, працювали пліч-о-пліч, а ввечері сідали в плетені крісла біля домівок і допізна розмовляли. Інколи вони співали пісень про давні часи, стукаючи брязкальцями з незвичайних мушель, які тисячами прибивалися до берега. Вони ніколи не покидали своїх домівок, тому ніхто з них не бачив інших островів, крім того, на якому народилися.

Миколка частенько сидів на веранді свого будинку, дивлячись на океан.

Ген-ген виднілися обриси суходолу, тож він мріяв про те, щоби побачити його зблизька. Погожого дня йому навіть вдавалося роздивитися окремі деталі. Це ще більше розпалювало в ньому бажання вирушити в невідоме. Іноді океан викидав на берег зернятко, про яке нічого не знав навіть тато, уламок кори або дуже гарний камінчик, з якого мама відразу робила шийну прикрасу. Хлопчик не раз замислювався над тим, звідки прибилися ці незвичайні предмети, яким людям вони приносили втіху в повсякденному житті і які таємниці приховують у собі інші острови. З кожним днем у ньому росла велика мрія…

Одного дня він набрався сміливості й звернувся до батька:

– Татусю, а ти думав коли-небудь про те, як живуть люди на інших островах?

– Думав, синку, але мені і тут добре, – усміхаючись відповів той.

– Татусю, – прошепотів хлопчик, – я відчуваю, що мушу про це дізнатися.

Чоловік уважно подивився на сина, відклав убік щойно зірваний інжирофінік і почав розповідати:

– Колись давним-давно на нашому острові жив один Пустельник, і була в нього книга, до якої він записував свої мудрі думки. Пустельник частенько читав її острів’янам, тому вони нині такі добрі та щасливі. Якось він вирішив поділитися своїм вченням з іншими народами, які мешкали на Кораловому архіпелазі. Утім, як я чув, Мудрецю не вдалося осягти мету своєї мандрівки. Незадовго до того, як він мав дістатися Останнього острова, почався сильний шторм, під час якого Пустельник загинув. Тож десь і понині живуть люди, які нічого не знають про його вчення…

– А що сталося з Книгою, тату? – запитав Миколка, неабияк зацікавлений розповіддю, якої раніше не чув.

– Пустельник залишав по одному уривкові Книги на кожному острові, на який потрапляв. Він безперечно знав, кому що потрібно.

– А на нашому острові він теж щось залишив? – Миколці ставало дедалі цікавіше.

– Ти бачив маленьку хатку в Павутиновому лісі ?

– Та ж кожна дитина знає про неї, тату! – пожвавився хлопчик.

– Саме там мешкав Пустельник, саме там зберігається уривок його Книги.

– Ходімо туди, я так хочу його побачити! – нетерпеливився син.

Тато погодився. Павутиновий ліс видавався глухим і темним, але в ньому було тихо і спокійно. Не дивно, що Пустельник вирішив оселитися саме тут. Тиша завжди сприяє роздумам. Будиночок мав старенький вигляд, але було видно, що острів’яни дбають про нього. Всередині майже нічого не було, крім стола. На столі стояла дерев’яна скринька, а в ній лежав аркуш, на якому Пустельник колись написав: «НЕ БІЙСЯ МРІЯТИ».

Миколка спочатку замислився над словами, які прочитав, а потім сказав:

– Тату, Пустельник мав рацію. Коли я мрію, то почуваюся щасливим!

– Я почуваюся найщасливішим, коли мої мрії справджуються, – усміхаючись відповів батько.

– А якась із них справдилася?

Тато задумався на мить, а потім промовив, дивлячись синові в очі:

– Так, адже в мене народився син, Миколка.

Почувши це, хлопчик замовк. Тато ніколи раніш не розмовляв так із ним. Він відчув, що вже не є тим маленьким Миколкою, яким був досі, що попереду якісь незвичайні події. Він запитав:

– Тату, а тобі ніколи не хотілося вирушити в невідомі краї, щоб знайти загублені аркуші Книги, а потім доправити їх на Останній острів?

– Старійшини кажуть, що це до снаги лише маленькому хлопчику, який мріє…

– Тату, – тремтячим голосом запитав Миколка, – можливо, що… що це я той хлопчик?

– Ми з мамою давно про це здогадувалися, особливо, коли ти цілими днями дивився на океан, занурившись у власні думки. Утім, чекали того дня, що ти сам це збагнеш. Ось, візьми перший аркуш і рушай у дорогу, синку. Може, тобі вдасться віднайти всю Книгу Пустельника й ощасливити багатьох людей.

Наступного дня Миколку розбудили звуки, що долинали з набережної. Тато з ентузіазмом чистив маленький човен, який за традицією на острові отримувала кожна дитина в день народження. Нині він смолив днище й оглядав весла. Миколка обожнював свого товариша морських пригод, на якому вони разом із татком часто ходили в море в пошуках риби і веселкових перлин. У дитинстві човен слугував Миколці за колиску, а з роками став невід’ємною частиною його життя. І човен, і весла були вирізьблені з карамельного дерева, твердого, наче камінь, що пахло найкраще у світі.

З тремтливим серцем Миколка вирушив у дорогу. Мама спакувала його невеличкий рюкзак, поклавши до нього теплий одяг і смачні хлібці, які виростив тато і які ніколи не черствіли. Прощаючись, вона сказала:

– Синку, колись вода принесла ось це скельце. Я хотіла зробити з нього підвіску, але нині віддаю тобі, можливо, ти дізнаєшся, як воно дісталося нашого берега. – І жінка вклала синові в руку фіолетовий предмет.

– А від мене, – сказав тато, – прийми ось це прибите хвилями зернятко. Посади його в тій місцевості, звідки воно походить, і чимскоріш повертайся додому.

Зернятко було жовтим і великим. Миколка раніше не бачив нічого подібного.

На ґанку з’явилася бабуся, яка також тримала щось у руці.

– Миколко, коли моя бабуся була маленькою дівчинкою, вона знайшла на березі ось цю монетку, – сказала жінка.

Старенька тримала в руці чималий срібник. На лицевому боці монети була викарбувана велика розгорнута книжка, а на зворотному – силует чоловіка, що читає.

– Візьми її собі. Вона стільки років пролежала серед моїх пам’ятних дрібничок… Можливо, срібник пригодиться тобі під час мандрівки, – сказавши це, бабуся потай витерла сльози. Вона дуже любила свого онука – їй боляче розлучатися з ним нині.

Миколка лагідно поглянув на своїх рідних, обвів поглядом улюблені місця: маленьку хатку в затінку вічнозелених дерев, поле, на якому грав у футбол, татусів сад, затоку, в якій пірнав… І хоч йому було шкода покидати все це, бажання вирушити в невідоме перемогло.

За кілька хвилин вперше в житті він відчалив від берега, прямуючи до острова, якого ніколи не бачив. Океан був надзвичайно спокійним і, здавалося, сприяв морській подорожі. Весла ритмічно занурювалися у воду.

Оглядаючись, він ще довго бачив постаті рідних людей, які на березі махали йому на прощання. Вони ставали все меншими, поки зовсім не зникли. Хлопчик неквапливо веслував, роздумуючи над своїм рішенням. «Чи здолаю я дорожні труднощі? Чи знайду Книгу Пустельника?»