Це був сяк-так у шапочці академіка.
Він вибіг через невеличкі дверцята в стіні, які ніхто не помітив, бо вони заросли диким виноградом, і побачив свого папірця.
– Тікаймо! – гукнув Сякусь.
Аля схопила Сашка за руку і прожогом кинулася бігти уздовж кам’яного муру.
Враз вулиця круто завернула й почала спускатися вниз. Аля з Сашком, не вагаючись, побігли далі. Коли дівчинка наважилася озирнутись, то ніякої погоні не побачила. Втікачі знесилено сперлися спинами на мур, щоб трохи віддихатись. І тут мур… подався назад. Скрикнувши, Аля кудись провалилася.
Хтось її схопив. «Байдики!» – майнуло в неї в голові, і Аля почала відчайдушно відбиватись. Мабуть, вона влучила куди потрібно, бо почувся зойк, і Алю відпустили.
Дівчинка побачила, що сидить у високій густій траві. Поруч сидів і теж ошелешено озирався Сашко. А біля Сашка стояв, тримаючись за око, кругленький чоловічок, схожий на м’яч. Крислатий солом’яний бриль кидав тінь на його кругле обличчя. А чорний пасок ділив його на дві половини: верхню – червону, і нижню – синю. «Він подібний на Гумовий м’яч», – подумала Аля.
А Сашко тим часом підвівся і насторожено спитав:
– Що вам від нас треба? Чого ви на нас напали?
– Як?! – здивовано вигукнув чоловічок. – Я на вас напав? А може, це ви на мене напали?
Він обернувся і гукнув углиб двору:
– Бібле, Бібле! Де ви там, палки-скакалки!
Лише тепер Аля розгледіла, що вони потрапили в затишний дворик. З усіх боків його оточував високий мур. Посередині стояла гарненька хатка, довкола якої росли соняхи. Голівки соняхів були позав’язувані барвистими хустками, щоб горобці не видзьобували насіння. Біля ґаночка росли пишні мальви і жовтогарячі чорнобривці. А в дворі не було жодного аркуша паперу.
На ґаночку з’явився ще один незнайомець. На відміну від першого він був худий і довготелесий. На його носі стриміли великі круглі окуляри. Скидався він на закладку для підручника.
Поправивши на носі окуляри, він незворушно спитав:
– Що трапилось, колего Гравику?
– Уявіть собі, – усе ще тримаючись за око, почав оповідати кругленький, – відчиняю я хвіртку, палки-скакалки, а звідти!., на мене!., як дві перестиглі груші! Ось! – він повів рукою на Алю з Сашком. – Заїхали мені в око! Та ще й кажуть, ніби я на них, палки-скакалки, напав!
Тут Аля завважила, що в кам’яній стіні на двох петлях прилаштована залізна хвіртка. Саме на неї вони й сперлися, не помітивши її під буйними заростями плюща.
– Ой, вибачте, будь ласка! – знітилася дівчинка. – Ми думали…
– … що на вас напав тигр! – весело докінчив товстенький. – Але ви так боронилися, що й тигряка злякався б! – помацав він око.
– Дуже болить? – винувато спитала Аля.
– Ет! Дурниця! Давайте краще знайомитись! – товстенький повернувся до худого і сказав: – Знайомтесь, це Бібл-Бабл. А мене, палки-скакалки, звуть Гравик