– Ну, а тепер – за ними! – прошепотів Сякусь. – Тільки щоб – анічичирк!
Байдики швидко тягли попід руки Манжетника, а за ними назирці підбігала наша четвірка.
– Куди вони його тягнуть? – встигла запитати Аля.
– Звісно, куди – до Королівської Канцелярії! – відповів Сякусь.
Так воно й було. Двері за бідним Манжетником зачинилися, а друзі зупинилися за найближчим рогом і почали чекати, що ж буде далі.
– Ну, поясніть нарешті, що ви вигадали? – спитала Аля. – Чому ти не дозволив Сашкові все розповісти про ябеду? – звернулася Аля до Такуся.
– А як би ти тоді потрапила до Кар’єру? – ущипливо мовив Такусь. – А зараз ми собі любесенько достежимо, куди повезуть Манжетника… Січеш – ні?
– А що, як нас там теж закопають? – стурбовано спитала Аля.
– Еге, з такими довідками з королівськими печатками?! – самовдоволено поплескав себе Такусь по кишені.
До цього часу Алі за біганиною не вдалося навіть роздивитися все навколо. Зате тепер їй нічого не заважало.
Дівчинці кинулося у вічі, що скрізь по місті виднілися стоси паперу. Навіть собача будка в одному дворі була вщент забита паперами. Уздовж вулиць, попід будинками височіли купи паперів, вкриті від дощу целофаном.
І тут Аля згадала, що давно вже збиралася спитати про щось близнюків.
– А чому у вашому місті зовсім немає дерев?
– Бо їх порубали на папір.
– Усі до одного?
– Усі.
– І як же ви тепер будете без дерев, без пташок? – широко розкрила очі Аля.
– У нас є одне дерево – королівська пальма! Хіба ти не бачила? На сходах, у кадубі? Хто дуже захоче – може прийти туди і помацати листочки.
– Ех, бідні ви, бідні! – пожалів братів Сашко. – Ви ж навіть по деревах лазити не вмієте!
– А от і вміємо! – сказав Такусь.
– Хто? Ти вмієш? – перепитав Сякусь.
– Я!
– Та ти навіть ніколи не пробував залізти на дерево!
– А хочеш, покажу довідку, що пробував?
– Що мені твоя довідка! Сам написав і сам покажеш!
– А от і не сам!
– А от і сам!
«Не буду їх більше чіпати! – подумала Аля. – Хай їм грець!»
Вона відійшла від близнюків. «Щось довгенько нема Манжетника, – знову подумала дівчинка. – Невже так довго пишеться наказ про його страту?»
Знічев’я Аля зазирнула за високу огорожу, під якою вони стояли. Для цього їй довелося взятися за її вищерблений цементний край і стати навшпиньки.
Вона побачила свіжоскопаний город. На городі заклопотано метушився сяк-так у кругленькій чорній шапочці, які зазвичай носять академіки. Він раз по раз підбігав до одноколісної тачки, брав звідти щось, загортав у папірець, садив в ямочку і ретельно її зарівнював.
– Гей! – пошепки гукнула Аля до друзів. – Швидше сюди!
Над кам’яною стіною виросло ще три голови.
– Що це він робить? – здивувався Сашко.
– Не знаю! – знизала плечима Аля. – Може, ви знаєте? – поглянула вона на Сякуся з Такусем.
– Хи-хи! – засміялися вони. – А ти поглянь уважніше, що там у тачці!
Аля подивилася й побачила, що в тачці були… пиріжки! Дивний сяк-так у чорній шапочці садив пиріжки, обгортаючи їх якимись папірцями!
– У-уххх-ха-а! – потяг повітря носом Такусь. – Чуєте? Пиріжки з капустою!
– Але для чого він закопує їх у землю?!
– Він не закопує! Він їх садить! – пояснив Такусь.
– Навіщо?
– Щоб із них виросла капуста!
– Капуста? З пиріжків?!
– Еге ж, саме з пиріжків. Він стверджує, що винайшов новий спосіб вирощування капусти.
– Перед цим він так само вирощував картоплю з вареників! – єхидно докинув Сякусь.
– Ну і як? Виростив?
– Експеримент не вдався, бо вареники забули полити сметаною!
Аля з Сашком розреготалися.
– Але тепер, – ображено заступився за вченого Такусь, – у нього все повинно вийти!
– А що то за папірці, в які він загортає пиріжки?
– Як що? – здивувався Такусь. – Інструкції, звісно! Детальні інструкції, як пиріжкові, тобто, тьфу, капусті, рости!
– Ой, не можу! – реготала Аля. – Ви тут усі зсунулися на тих дурнуватих інструкціях! Хіба пиріжок прочитає інструкцію?!
Такусь насупився:
– Ти не регочи, не регочи! Це знаєш хто? Відомий екс-пе-ри-мен-та-тор! Він уже зробив аж тридцять три експерименти!
– І що ж у нього вийшло?
– Та хіба це головне? Головне – кількість експериментів! Аж тридцять три!
Аля перестала сміятися.
– І яка ж від нього користь? – здивувалася вона.
– Та користі, можна сказати, – пшик! – зітхнувши, мовив Сякусь. – Але що вдієш? Агронома відіслали до Кар’єру, бо на нього надійшла ябеда, ніби він хотів отруїти королеву. Вирощувати капусту стало нікому. Та й не тільки капусту. Нікому вже й хліба спекти і… ось, – Сякусь зітхнув і подивився на свого лівого черевика, що під час ходи ляскав відірваною підошвою, – нікому й черевика підбити!
– Нічого-нічого! – урвав його Такусь. – Обійдемось і без усяких там пихатих Агрономів та інтелігентних Конструкторів. Ось сяк-так зробить ще пару експериментів, і буде в нас удосталь і картоплі, і капусти, і пшениці!
– А якщо в нього нічого не вийде? – з жалем глянула на Такуся Аля.
Але її запитання лишилося без відповіді. Бо саме в цей час порив вітру розвіяв стосик папірців, в які сяк-так загортав свої дивні саджанці. Він з криком кинувся їх ловити, а папірці, наче дражнячись, то опускались вниз, то злітали вгору, то в останню мить вихоплювалися з-під тремтячих рук сяк-така.
Один папірець перелетів через стіну і впав на тротуар біля Алі.
Вона швидко його підняла. На аркушику зеленим фломастером було написано:
- Капусто!
- Випускай корінець.
- Піднімай пагінець.
- Вилазь із землі.
- Розкривай листочки мені.
Тут над Алиним вухом хтось несамовито заверещав і вихопив папірець з рук.