Розмовляючи, вони дійшли до виходу. Їм залишалося спуститися всього кількома сходинками, коли Сякусь схопив Алю з Сашком за руки і потяг за широкий кадуб з пальмою, що стояв на сходах.
– Т-с-с-с! – сказав Сякусь, коли вони присіли за деревом. – Здається, біжить наша матуся-сякуся. Побачить – потягне або на військову раду, або марширувати.
Тепер і Аля з Сашком почули тупіт. То таки справді була Сяк-Такева. Ще й до того ж страшенно розгнівана. Вона бігла коридором і гукала:
– Ах, ах, просто жах! Я зовсім не маю часу, а цей негідник ще не випрасував мені комірець і манжети! Де він, цей мерзотник?! Сюди його негайно!
За королевою сунув цілий натовп сяк-таків. Тепер Аля мала змогу краще їх роздивитися. Геть усі однаковісінькі, а зростом хіба трошки нижчі за Алю. Серед них були худі й товсті, тобто менше й більше напхані паперами. Що більше паперів, тим сяк-так був поважніший і займав вищу посаду.
Добігши до пальми, Сяк-Такева раптом різко загальмувала, бо щось побачила попереду. Всі, хто біг за нею, попадали один на одного.
З чималенької купи викотився один сяк-так, відкотився вбік і смикнув донизу блискавку свого футлярчика.
Дітям було зручно спостерігати за ним, і вони з цікавістю чекали, що він робитиме далі.
А в сяк-така в руках з’явилися папір і ручка, він став на ліве коліно, а на правому почав щось писати.
Тим часом до сходів два байдики підвели блідого юнака з праскою в руці.
– Це жахливо! – напустилася на нього Сяк-Такева.
– Негіднику, хіба ти не знаєш, що я готуюся до війни?! Га? А мої манжети й комірець досі не випрасувані!
– Бачте, у чому річ, – намагаючись бути спокійним, пояснив юнак, – праска зіпсувалася, а Електрика ніде не можна знайти!
– Ах, ах, просто жах! Де цей негідний Електрик? – звернулася королева до почту.
Один із сяк-таків, напханий паперами так, що «блискавка» аж розійшлася у двох місцях, підскочив до королеви і почав шепотіти їй щось на вухо.
– Ах, ах, який жах! – розчаровано мовила вона. – Але хто ж тепер полагодить праску?
У цей час сяк-так, що писав на коліні, почав протискатися крізь юрбу. Він розмахував щойно написаним папірцем і вигукував:
– Ябеда! Ябеда!
Юрба розступилася. Сяк-так опинився перед королевою.
– Щойно надійшла ябеда, що він, – сяк-так тицьнув пальцем в юнака, – що ваш Манжетник – іноземний шпигун! І що він зумисне не випрасував ваші манжети і комірець, щоб завадити вам, ваша королівська величносте, готуватися до війни!
– Ах, ах, який жах! – сплеснула Сяк-Такева руками. Потім посягла в торбинку, що висіла в неї на поясі, і витягла звідти папірця.
– Ось тобі нагорода! – простягла вона папірця сяк-такові.
Той радісно схопив нагороду і почав запихати її досередини.
Ще мить – і Сяк-Такева разом зі своїм почтом зникла за рогом.
Сашко штовхнув Сякуся ліктем і обурено зашепотів:
– Ти бачив? Бачив? Який негідник! Сам написав, а сам…
– Тихо! – перебив його Сякусь. – Не заважай!
– Я зараз піду і все розкажу! Я бачив! – хвилювався далі Сашко.
– Та сиди тихо, бо зараз усе зіпсуєш! – гримнув на нього Такусь.
А сяк-так, упоравши папірця, тим часом гукнув байдикам, показавши на Манжетника:
– До Кар’єру! – і побіг наздоганяти королеву.