Аля з Сашком трохи заспокоїлись. І зацікавлено озиралися. Вони вже все зрозуміли. Очевидно, що той далекий берег, який вони спочатку сприйняли за протилежний бік озера, і є тим островом, на якому оселялися усі відіслані до Кар’єру таланти.
«А дурненьку Сяк-Такеву, – подумала Аля, – й не цікавить, куди діваються таланти, які вона наказує стратити. Живучи між сяк-таками, вона й сама звикла все робити сяк-так. Ой, ні! – засміялася Аля сама до себе. – Вона ж із Недоладії! Отже, вона просто нічого не доводить до кінця!»
Гравик тим часом якось кумедно склав руки і закував точнісінько, як зозуля. З того берега озвалася друга зозуля. І невдовзі з верболозу показався човен. Хтось веслував, вправно закидаючи весла. Човен наближався. Весляр сидів спиною до берега, тож Аля не могла бачити його обличчя. Але та спина здавалася дівчинці дивно знайомою.
Нарешті човен тернувся боком об палю, і на місток ступив кремезний вусатий здоровань.
– Здоров, друже! – ступив йому назустріч Гравик. – Сьогодні ти на чергуванні?
Аля придивилася до вусаня і схопила Сашка за руку. На містку стояв… Дир-Пир! Живісінький Дир-Пир, лише років на п’ятнадцять молодший від самого себе. Аля смикнула за руку Сашка, але той і сам вже побачив це диво, і стояв, кліпаючи очима.
– Як вас звати, скажіть, будь ласка? – не втрималася Аля.
– Пекар його звати, Пекар! – замість вусаня відповів Гравик. – А що таке?
– Скажіть, а чи не знайомі ви з Дирмидонтом Пирмидонтовичем?
Усмішка враз збігла з обличчя вусаня. Він спохмурнів і запитав:
– А ви хіба з ним знайомі? Як він там, усе ще засідає?
– Ні, він зараз у селі головою сільради працює!
– А-а, я все зрозумів, все зрозумів, палки-скакалки! – заметушився Гравик. – Не похмурній, друже, не похмурній, бо в мене такі новини! Такі новини! Не гай часу, вези нас на майдан, будемо скликати віче!
Так само похмуро зиркаючи спідлоба, Пекар притримав човна, поки всі розмістилися в ньому, і наліг на весла.
Аля не зводила з нього очей, поки він веслував. Ще б пак. Адже це був талант Дирмидонта Пирмидонтовича, отой, котрого він багато років тому відправив у країну сяк-таків. Хоч минуло багато років, але образи Пекар не забув. «Чи захоче він повернутися назад? – раптом схвильовано подумала Аля. – Ану як не захоче, що тоді робити?» І вирішила будь-що переконати таланти повернутися до людей.
«Але дивно, – подумала Аля, розглядаючи обличчя Пекаря. – Він залишився таким самим молодим, яким потрапив сюди. Видно, таланти не старіють. А Дир-Пир постарів».
Човен тим часом зупинився біля такої ж кладки, як на протилежному березі. За кладкою була бруківка, вимощена фігурно обтесаним камінням. Ця дорога привела мандрівників на майдан. Довкола нього стояли розмальовані квітами будиночки. У чистеньких, прибраних дворах цвіли мальви та жоржини. Стиглі вишні звисали з невисоких розлогих дерев аж на вулицю. Десь недалеко дзенькав у кузні коваль. З пекарні тягло запахом свіжого хліба. Від майдану на всі боки віялом розходилися рівні вулиці. Крім Пекаря, Аля не бачила в цьому містечку жодного мешканця.
– А де ж решта мешканців? – спитала вона Гравика.
– Як де? На роботі, звісно, палки-скакалки. В цьому місті ніхто не вештається вулицями без діла. Але зараз їм таки доведеться трохи побайдикувати.
Аля побачила, що Гравик хвилюється. Він куйовдив рештки свого волосся навколо лисини і нетерпляче ходив туди-сюди.
Вони підійшли до великого дзвона, що висів на дерев’яній перекладині збоку від майдану. Гравик узявся за мотузку і почав розгойдувати серце дзвона.
Над майданом полинув густий дзвін. На вулицях з’явилися перші містяни. Вони поспішали на майдан, розпитуючи на ходу, що сталося, хто й чому скликає віче. Але ніхто не знав відповіді на це запитання. Майдан наповнювався людом. Кого тут лишень не було! Ось широко ступає заглиблений у свої думки Винахідник. Дзвонячи в дзвоник, їде на велосипеді Листоноша. Булочник і Кондитер у білих, напрасованих до блиску ковпаках, принесли з собою пахощі ванілі і кмину. Кравчиня квапилася з шитвом у руках. Маляр з Художником ішли в робочому одязі, наче зумисне розмальованому всіма кольорами веселки. Навіть Сажотрус білозубо усміхався серед юрби. Були тут також діти, юнаки і дівчата, і навіть старі чоловіки й жінки. І кожен був подібний, мов дві краплі води, до свого колишнього власника.
І ось Гравик востаннє калатнув важким серцем дзвона. З останнім його відголоском на майдані запала тиша.
Гравик ступив на невеличкий поміст.
– Друзі! – сказав він, і його голос тремтів від хвилювання. – Друзі! Нарешті настав довгожданий час! Наші мрії здійснилися!