На вулиці яскраво світило сонце. Під ногами рипів сніг.
Аля з Сашком бігли вулицею.
Коло сільради голосно розмовляли дві жінки.
– Чули, Миколаївно?! – казала одна. – Наш Дир-Пир від…
Аля сіпнула Сашка за рукав і зупинилася.
– Чула-чула! – жваво торохкотіла друга. – Хто б міг подумати!
– На зборах, кажуть, устав – і відмовився від головування!
– Еге ж, еге ж, – перебила її друга. – Який я, каже, голова? Шукайте, каже, собі іншого, а я до пекарні йду, буду хліб пекти!
– Дивина! – скрушно похитали головами обидві жінки.
Аля знову смикнула Сашка за рукав, і вони рушили далі.
– Ой, не знаю, що ми вдома скажемо?
Але диво-дивне! Вдома навіть ніхто не помітив, що їх не було.
* *
Ні Аля, ні Сашко, ні хтось інший так і не знають, що ж сталося з Країною сяк-таків, з королевою Сяк-Такевою, із Сякусем і Такусем.
Коли Аля залишається сама, вона частенько розмірковує про це і, зітхнувши, каже сама до себе: «Сподіваюся, що вони тепер відучаться писати ябеди, адже ж без паперу це зробити непросто».
Вас, мабуть, цікавить, чи повернувся до Сашка його талант?
Оцього вже я напевно не скажу.
Знаю тільки, що вчиться Сашко старанно і вчитель праці Тиберій Тиберійович дуже його хвалить.
А ким він стане, коли виросте, ми з вами ще побачимо!