Алі й Сашкові здалося, що вони лише на мить заплющили очі…
А коли вони їх розплющили, то перше, що почули, був несамовитий вереск. Хтось верещав так тонко й пронизливо, що в обох мандрівників задзвеніло у вухах.
Аля вказівними пальцями заткнула обидва вуха. Підхопилася з землі, намагаючись розібратися, звідки лунає цей нестерпний вереск.
І побачила: неподалік від неї лежав на спині, хвицяв ногами в повітрі, вимахував руками і верещав якийсь товстун. Він намагався виборсатися з-під Сашка. Але їхні ноги й руки так переплутались, що з того нічого не виходило.
«Ой, напевно, ми з Сашком звалилися просто на нього! І дуже його забили!» – подумала Аля і кинулася на допомогу. Вона виплутувала руки й ноги з наплічників – свого й Сашкового – аби оцей хтось швидше припинив свій нестерпний вереск.
Нарешті Сашко звівся на ноги, і Аля гукнула:
– Ану, тихо!
Але в цьому вже не було потреби. Щойно Сашко підвівся, товстун замовк. Він лежав на спині, вирячивши очі, і дивився на Алю.
Тепер і Аля могла краще придивитися до нього.
Товстун був дуже кумедний. Він був увесь у пилюці. На його голі плечі, руки та живіт наліпилося безліч сухих травинок, листочків, квіткових пелюсток та іншого сміття.
А через коротку спідничку з якогось широкого листя він скидався на дикуна. Тільки не чорношкірого, а… зеленошкірого. Так, так, він увесь був густого ялинкового зеленого кольору! Його біляве волосся, давно не чесане і не стрижене, нагадувало вороняче гніздо. Тим паче, що з нього теж стирчали всілякі листочки й гілочки.
Взагалі якби не колір, він би був схожий на звичайного рожевого пупсика, що їх продають у магазинах дитячих іграшок. До того ж, до його спіднички був прив’язаний якийсь папірець. Він нагадував Алі цінники, які висять на іграшках. Роздивившись ближче, Аля переконалася, що це й справді був цінник. Він мав такий вигляд:
- Назва товару…..
- Ціна: ….
- Дата виготовлення………..
- Відділ технічного контролю………..
– Ти хто? – спитала Аля.
– Я-я-я-кось-ко! – відповів товстун. Він лежав і не квапився вставати.
– Ага, Коська! – повторила Аля.
– Ні, не Коська а Якосько! – замотав головою дивак у спідниці з листя.
– То я й кажу: ти – Коська!
– Сама ти Коська! – раптом розсердився товстун. – Я – Якосько! Я-КОСЬ-КО!
– Он воно що! – ляснула себе по лобі Аля. Вона згадала! – Я зрозуміла! Ти – Якосько! З Країни якоськів! Так?
– Саме так! – сказав Якосько.
– А що ти робиш у Недоладії? – спитала дівчинка.
– В якій Недоладії? – здивувався Якосько.
– Ну, ось тут, де ми зараз перебуваємо?
– А де, на твою думку, ви перебуваєте? – хитро примружився запилюжений мешканець Країни якоськів. – У Недоладії?
– Ну, так.
– Аж ніяк!
– А де ж?!
– Ні-де ін-де, як у прекрасній Країні якоськів! – вигукнув Якосько і схопився на ноги.
Аля з Сашком перезирнулися. Оце так!
– Недоліт! – промовив хтось поруч хрипким знайомим голосом.
Аля з Сашком повернулися в той бік, звідки він лунав, і… не повірили власним очам!
На стовбурі поваленого дерева, закинувши ногу на ногу, сидів… папуга Фері. Він обтрушував з крил останні порошинки, що налипли, коли він стрімголов покотився з Сашкового наплічника.
– Ти… ти… звідки тут узявся?! – не тямився від здивування Сашко. Він не чекав, що папуга йому відповість. Тому в нього відвисла щелепа, коли Фері, прочистивши горло, сказав:
– Не міг же я покинути вас самих, коли тільки й чуєш, як у нашій кррраїні падають літаки, сходять з рррейок потяги і перрревертаються автомобілі! А міністррр з надзвичайних ситуацій їздить собі по закорррдонах!
– То ось хто скрадався за мною до альтанки! – грізно насупила брови Аля.
– Вимкніть перрршого мікрррохвона! – з усієї сили вигукнув папуга Фері.