– Ну й що мені тепер з тобою робити?! – сплеснула в долоні Аля. – Мало мені тут клопотів, а тепер ще й за тебе треба відповідати!
– Це ми ще побачимо, кому за кого доведеться відповідати! – сказав Фері і ображено втупив очі в небо.
– Та хай йому! – сказав Сашко. – Алько, зараз важливіше дізнатися, чому ми втрапили не туди, куди треба!
– Недоліт! – знову наче сам до себе мовив папуга Фері.
– Що ти маєш на увазі? – повернулася до нього Аля.
– Те, що кажу, те й маю! – склав крила на грудях папуга. – Недоліт! Якби тобі не довелося тягти на собі Сашка, та ще два наплічники…
– …та ще нахабного папугу, що суне свого дзьоба до чужого лоба! – перебив його Сашко.
– До чого тут папуга?! До чого тут папуга?! – закричав Фері. – Тільки щось не так – то зррразу папуга!
– Алько, хоч мені цього й не хочеться визнавати, але, здається, цей нахабний пучок пір’я має рацію… Ми не долетіли до Недоладії, бо разом з усім цим – Сашко показав на наплічники – були дуже важкі.
– То що ж нам тепер робити? – зажурено спитала Аля. – Нас чекають там, а ми застрягли тут…
– Доведеться добиратися пішки! – рішуче сказав Сашко. – Бо я дуже сумніваюся, що тут є залізниця, чи якісь машини, чи бодай хоч велосипеди.
Якосько, що досі мовчки слухав дивну розмову, хитро всміхнувся і сказав:
– Я можу вам показати дещо краще!
– Краще?
– Еге ж, краще й безпечніше!
– Що і де? – Аля окинула поглядом безкрайнє море трави і квітів довкола них. Лиш де-не-де виднілися купки невисоких дерев.
– Зараз! – сказав Якосько.
Він присів – і знову пролунав той нестерпний писк, що й після прибуття мандрівників до Країни якоськів.
Коли Якосько випростався – писк припинився. Тоді він знову присів… І знов в Алиних вухах аж залящало. Вирячивши очі, дівчинка разом з Сашком дивилася на дивні вправи товстуна. А він тим часом присів утретє…
І тут Аля здогадалася!
Вона оббігла товстуна і ззаду, на його спині, побачила… звичайний пищик! Пищик, який вставляють в гумові іграшки для маленьких дітей! Коли товстун присідав – пищик пищав!
Раптом десь із найближчої купи дерев почувся деренчливий дзвінок і хрипкий голос запитав:
– Меяйгелп’ю? Меяйгелп’ю? Меяйгелп’ю? – І з листя висунувся… живий іграшковий мобільний телефончик! Чому живий? Бо на дисплеї блимали справжні очі й посміхався справжній рот! А ще мобільник мав справжні, хоч і дуже тоненькі ручки та ніжки, на яких він підскочив до Якоська.
– Так ось! Ось так! Це мій товариш Абияк! – вдоволено потер руки Якосько.
– Дуже приємно! – ввічливо сказала здивована Аля.
Вона ніяково замовкла, бо не знала, що має казати далі. Нарешті дівчинка наважилася спитати, аби підтримати світську бесіду:
– А ти… ви… теж тут живете… живеш?
– Аж ніяк! – сказав Якосько. – Абияк живе в своїй країні – Країні абияків. Вона починається о-о-он за тими деревами. Але якоськи та абияки дружать між собою. Ми не дружимо тільки з сяк-таками! Колись ми з ними навіть воювали!
– Воювааали? – протягнув Сашко.
Він одразу пригадав розповідь Канцелярського Пацюка – вченого історика, з яким вони з Алею познайомилися в Країні сяк-таків. Пацюк розповідав, як воювали між собою якоськи, абияки та сяк-таки. Вони воювали дражнилками!
Сашко не втримався і вголос проказав дражнилку, яку почув колись від Канцелярського Пацюка:
- Як якоськові якось
- Мандрувати довелось!
- Спакував він сто валіз,
- А в останню сам заліз!
Сашко уявив, як Якосько залазить у валізу й почав реготати.