Сороконіжка неквапом котилася на своїх коліщатах нешироким шляхом. Шлях той швидше скидався на стежку. Тому всіх пасажирів хитало і підкидало на вибоїнах.
Від того хилитання Алю навіть почало хилити на сон.
Ще б пак, вони ж рушили в мандрівку пізно ввечері. А потрапили просто в ранок. Ціла ніч кудись поділася! Тому Аля вмостилася зручніше в м’якому кріслі і задрімала.
Розбудив її голос Сашка, який нетерпляче повторював:
– Алько! Алько! Та прокидайся вже!
– Що таке? – невдоволеним голосом пробурмотіла дівчинка.
– Прокидайся, бо скоро приїдемо! – сказав Сашко.
Аля потяглася й почала роззиратися довкола.
Скільки сягало око, навсібіч жовтіло море соняшників.
Вони росли рівними рядами, і всі дивилися в один бік – на сонце. Та коли мандрівці порівнялися з першими соняшниками, Аля з подивом побачила, що вони почали повертати свої голови до них. Соняшники наче спостерігали за ними.
Алі стало якось аж моторошно. Вона штовхнула ліктем Сашка і тихенько прошепотіла:
– Глянь, чого це вони витріщаються?
Сашко теж помітив дивну поведінку соняшників і лише знизав плечима.
Та Алине запитання почув і Якосько. Він показав рукою на соняшникове поле й промовив:
– Це не прості соняшники! Це варта Країни абияків і Країни якоськів!
– Варта?! – здивувалася Аля.
– Так, звичайна варта! – вдоволено кивнув головою Якосько.
Він явно запишався, що зміг здивувати саму Переможницю Злого Карлика Недочеревика. – Вони стережуть наші кордони з усіх боків! Ну, з Недоладії ми не чекаємо ніяких підступів… А от від сяк-таків можна чекати всього! – кивнув головою Якосько.
– Але ж… – не могла второпати Аля, – але ж як можуть соняхи захищати вашу країну?! Вони ж не мають ніякої зброї!
– А от і помиляєшся! – аж запищав від задоволення Якосько. – Зараз сама побачиш…
Сороконіжка зупинилися. Всі вийшли назовні.
Якосько підійшов до Сашка і сказав:
– Дай мені на хвилинку свого капелюха!
– Капелюха? – не зрозумів Сашко. – Якого капелюха?
– Ось цього, – показав пальцем Якосько.
– А-а-а… – зрозумів Сашко. – Тільки це не капелюх, а бейсболка!
– Та мені все одно – балаболка чи не балаболка, скинь на хвилину! І не бійся – нічого з нею не станеться!
– Та будь ласка! – пхикнув Сашко і простяг Якоськові свою бейсболку.
Якосько відійшов на кілька кроків і з усієї сили підкинув бейсболку в повітря.
І тієї ж миті соняшники, які стояли найближче до бейсболки, повернулися в її бік. З їхніх круглих шапок чергою, наче з автомата, полетіли великі чорні насінини. Вони торохтіли по бейсбольці, наче справжні кулі. І Сашкова кепка з написом «Адідас» була миттєво збита на землю!
Якосько підійшов до неї, підняв, обтрусив і простяг Сашкові.
– Тепер ясно? – з усмішкою спитав він.
– Оце так! – не міг прийти до тями Сашко. – Це справжня протиповітряна оборона!
– Не тільки протиповітряна! Соняхи не пропустять до країни жодного чужинця!
– А як вони розрізняють, де свої, а де чужі?
– А як вони знають, звідки сходитиме сонце, адже повертаються саме в той бік?
– Ну, я не знаю… – знизав плечима Сашко.
– От коли знайдеш відповідь на друге запитання, тоді здогадаєшся, як відповісти на перше! – хитро примружився Якосько.
– Меяйгелп’ю? Меяйгелп’ю? – раптом почули вони.
Це Абияк, що прислухався до їхньої розмови, вирішив втрутитися.
– Ні! – сказав Якосько. – Тепер ніякої «гелп» нам не потрібно! Нехай сам думає!.. Що ж, ходімо далі! Нам залишилося спуститися з гірки – і ми в Недоладії!
Якосько поплескав Сороконіжку по пластмасовому боці:
– Спасибі тобі, можеш вертатися додому!
Аля з Сашком одягли наплічники і рушили за Якоськом і Абияком, що йшли попереду.
За кілька кроків соняшникове поле закінчились. Перед ними простяглася рівнина, що губилася вдалині.
Пройшовши трохи вперед, Аля озирнулася.
Соняшники дивилися їм услід. Легенький вітерець похитував їхні розкішні чорні з жовтогарячим обідком шапки. І від цього здавалося, що соняшники на прощання приязно похитують їм головами.