Іван ніс останній мішок із борошном, коли прямо перед ним вигулькнув Міха Голий.
Він був одягнений трохи краще, ніж попереднього разу (себто тільки трохи краще), і мав гарний настрій. Ще б пак! На його ногах відтепер красувались жовті лаковані черевики, які він знайшов у місцях, де тепер їх уже нізащо не відшукаєш.
– Привіт найкращим трудівникам вокзалу! – поплескав він по плечу Івана. – Як ся маєш? Не сильно завантажують?
– Хочеш спробувати? – засопів Іван. Подвійна норма за півдня трохи його приморила.
– Не ображайся, ведмедю. Ця я так, по-дружньому, – Міха почав зосереджено розглядати прикру дірку на своєму черевику, хоча була вона геть не смертельна, якщо її принципово не помічати.
– Хух! – нарешті зітхнув щасливо верховинець, падаючи на травичці біля знайомого. Він ліг горілиць, широко розкинувши натруджені руки, і спостерігав за небесними баранцями, що пливли невідомо куди і звідки. А може, аж від самих Карпат?
– Ти шукав мене? – удавано байдуже запитав Голий, чистячи зламаним сірничком бруд під нігтями. Так робили відвідувачі кав’ярні на Привокзальній, від яких і перейняв корисну звичку Міха. – Я чув, що ти розбагатів. Це правда?
– Від тебе нічого не сховаєш. Ти – гірший за поліцая, – засміявся Іван.
– Лайдаку, я – кращий за поліцая, – ображено відрубав Голий.
– Добре, не бурчи. Краще подивись на це, – Сила простяг йому вчорашню візитну картку.
– Доктор Брякус, – прочитав уголос Голий. (Хоч як дивно, але читати він умів.) – Що за холера? Ти захворів? – скривився він. – Повір мені: всі лікарі – осли! А ще більші осли ті, в яких вони видурюють гроші!
– Цей пан запросив мене нині в гості, – урвав його Іван.
Міха ще раз перечитав візитку, а потім рвучко схопився на ноги.
– Ну, то пішли, якщо в тебе така нетерплячка!
– Куди? – позіхнув Іван. На сонечку його потягло на дрімоту.
– У гості. Це недалеко, – Голий почав поправляти на собі уявні краватку та капелюх. – Тим паче, що я сьогодні ще не обідав.
– Стривай, у гості запрошено мене, – усміхнувся Іван.
– Ти ж розумієш, що я тебе не пущу самого до дохтора… Е-е, як там його, – тепер Голий дивився в уявне дзеркало і поправляв зачіску. (Зачіска була теж уявна, бо назвати зачіскою те, що було на голові в Міхи, означало б завдати смертельної образи найгіршому перукареві.)
– Брякус.
– От-от, до якогось брякуса-шмакуса. І взагалі, не викаблучуйся, бо я персона зайнята.
Іван приречено зітхнув, солодко потягся, аж кістки хруснули, і поплентався за вчорашнім злодієм, а нині вельми серйозною особою Міхою Голим.