Вони зупинилися перед чавунною хвірткою, за якою виднівся білий ошатний двоповерховий будинок під червоною черепицею. У глибині брукованого двору ховалася повита виноградом альтанка.
– Чекай! – зупинив Міха товариша, який уже намірився відчиняти хвіртку.
Він кішкою видерся на яблуню, що росла при дорозі, і очима голодного вовка почав уважно розглядати подвір’я.
– Нічогенько буржуї живуть! «Веселись, веселись, у кого гроші завелись»! – проспівав він упівголоса. – Добре, полатайку, дуй! Я тут початую. Якщо щось – свисти трьома гудками.
З дерева долинув гучний хрускіт. (Невідомо, чи то Міха надкусив яблуко, чи яблуня – Міху.)
Іван невпевнено рушив у двір. Скляні вхідні двері відчинив сам доктор у багатому вишитому халаті.
– А-а, наш богатир, – вдоволено усміхнувся він. – Таки прийшли. Вельми втішений, вельми втішений, – провів він гостя до оселі, потираючи руки.
Вони сіли у вітальні, обставленій зі смаком і любов’ю до старовини. Поліровані меблі на гнутих ніжках із рожевою квітчастою оббивкою аж блищали на осонні. Високий напільний годинник на навощеному паркеті незворушно відбивав час. На стінах висіли чорно-білі світлини. Мабуть, родини господаря. Все тут дихало затишком і спокоєм.
– «Війна війною, а обід обідом», як казали наші войовничі предки, – Брякус запросив Івана до столу. – Спочатку пообідаємо, а вже потім – справи.
Бідолашний хлопець ніколи не мав справи зі стількома ножами, виделками, ложками, тому аж спітнів, повторюючи уважно за господарем його рухи. «Мені, репаному, тільки на звані обіди ходити», – сердився він на себе. Помітивши розгубленість Івана, доктор Брякус усміхнувся, акуратно витираючи білосніжною серветкою вуста:
– Почувайтеся абсолютно вільно. Їжте, як вам зручно.
Та Іван був упертий від народження. А тому мучився, але їв, як доктор. Брякусу це сподобалось. Адже без зусиль не буває успіху.
Після обіду вони посідали в крісла в білих чохлах у кабінеті з книжковими шафами і господар закурив сигару.
– Отож, юначе, як давно ви займаєтеся спортом? – випустив він цівку диму.
Іван розгубився. Бо, окрім роботи, чесно кажучи, більше нічого не знав.
Доктор Брякус розцінив цю паузу по-своєму.
– Річ у тому, що я тренував Велета і знаю його здібності. Це добрий боєць. Завалити його може тільки людина надзвичайних можливостей. Тому я вражений і щиро вас ґратулюю, – він театрально зааплодував кінчиками пальців.
– А що ви лікуєте? – наважився й собі на запитання Іван.
Брякус на мить здивувався.
– А-а! Ви маєте на увазі мій вчений ступінь. Доктор у даному разі означає, що… – він на хвильку запнувся. – Означає, що… – продовжив Брякус. – Зрештою, яке це має значення… Молодий чоловіче, я – тренер, і хотів би попрацювати з вами, – перейшов він до діла. – Я розумію, в якій ви ситуації, а тому не ви мені будете платити, а я вам, – доктор знову випустив дим. – Зрештою, як бачите, – показав Брякус на дорого обставлену кімнату, – гроші мене не вельми цікавлять. Я маю все. А от спорт – це моя, можна сказати, стихія. Я ним живу.
Іван не знав, що й відповісти.
– Я відкриваю імена, і це приносить мені задоволення, – Брякус підвівся. – А тепер ходімо до гімнастичної зали. Вона в мене займає увесь другий поверх.
Іван роздивлявся хитромудрі тренажери, а доктор тим часом зважив його на новенькій вазі і зробив основні обміри. – Цікаво! Вельми цікаво, – гладив він ідеально виголене підборіддя. – Ширина плечей майже 70 сантиметрів. Отож, Іване, я чекаю вас завтра на перше тренування, – рішуче промовив господар і простяг на прощання дрібну, але тверду руку.