– Нарешті! – важко зліз із дерева Голий. – У мене від чекання аж живіт розболівся.
Під яблунею лежала купа недогризків (усе-таки кусалося не дерево).
Історія про тренера насторожила Міху. Все скидалося на якусь казку, а Голий мало вірив у казки. Хіба що в страшні. Слово «доброта» викликала в нього напад реготу. Мабуть, за своє життя він зустрів чимало «добрих» людей.
Проте Іван Сила мав інакше переконання. Вдома його вчили довіряти як своїм, так і чужим. «Як ти до людей, так і люди до тебе» – пам’ятав він дідову науку. Та й, зрештою, що йому було втрачати?
Брякус влаштував його в пристойний гуртожиток, де мешкали студенти. Попри грошову винагороду, яку Сила отримував за тренування, він не полишав працю вантажника – наче той селянин, що завжди тримає на дні скрині окраєць черствого хліба на чорний день. До полудня Іван займався вправами, потім обідав з тренером і рушав на вокзал.
Доктор Брякус намагався розвивати в хлопця не тільки м’язи. Тому багато з ним розмовляв, розповідав про міське життя, пробуджував цікавість до всього. Це була гармонійно розвинена особистість, яка пройшла через чимало випробувань. Подейкували, що на доктора було навіть вчинено замах.
«Для перемоги однієї сили замало, – любив повторювати тренер своїм учням. – Сила повинна мати ще й розум».
Тренування відбувалося щодня, крім вихідних.
У Брякуса займалися ще два хлопці. Але ніхто не демонстрував таких результатів, як верховинець.
Тренер наполегливо вчив його основам силової гімнастики та різних единоборств. Схоже, думки про Івана цілком оволоділи ним, і коли він ненароком довідався, що його учень після занять ходить розвантажувати вагони, то не на жарт розгнівався.
– Це неподобство! Що ви собі дозволяєте! – кричав він. – Я вкладаю у вас свої знання, час та гроші, а ви це все нищите за моєю спиною. Я забороняю вам працювати! Ваша праця – це спорт! Затямте собі! Ви повинні правильно розробляти м’язи, а не тягати бочки з оселедцями. Я піднімаю вам гонорар удвічі, і щоб більше ніяких вокзалів!
Іван уперше побачив наставника таким сердитим, тому не знав, що робити.
Голий товаришу щиро позаздрив:
– Оце так щастить! Як мед, то й ложкою! Нічого не робити, ще й отримувати грошенята! А я твоєму тренерові часом не підійду?
Він став перед тріснутим дзеркалом у халабуді, в якій жив, і зігнув у ліктях худенькі руки, демонструючи радше не біцепси, а їхню відсутність.
– Ні, напевно, не підійду, – шморгнув самокритично. – Ну й дідько з ним! Цей Брякус мені з самого початку не подобався.