Агент Фікса ледве розліпив око і глянув на білий світ. Білий світ виявився справді білим, бо все довкола білосніжило, сніжило і ніжило. Фікса втомлено стулив повіки, але за хвильку вирячив очі і підскочив на ліжку. У палаті клініки святого Лаврентія він був не один.
– Де я? – вигукнув він, але від різкого руху запаморочилася голова і всередині неї щось боляче тенькнуло. – Ой! – застогнав Фікса і опустився на подушку.
– О, ви вже прокинулись? – поруч з агентом лежав дивний тип у смугастій піжамі із забинтованою головою, рукою і ногою. – Ви тут проспали два сніданки, три обіди і три вечері. То я їх теє… знищив. Не пропадати ж добру.
– Заткни пельку, бовдуре! – гаркнув Фікса.
Голова боліла, але треба було зосередитися на плані дій.
– Боже, так лютувати за якусь гречку чи вівсянку! Вам що – шкода? – смугасто-перебинтований тип явно занудьгував за співрозмовником. – Мене звати Адам Кльоцка, – він простяг Фіксі здорову руку. – Я випав з балкона, – повідомив він так, ніби це був якийсь графський титул.
– Воно й помітно, – відрубав агент і повернувся спиною до любителя стрибків без парашута. Але раптом щось його перемкнуло і він запитав: «А з якого поверху?».
В очах Адама Кльоцки заграв вогник.
– Хочете, я вам розкажу все в подробицях?
Видно було, що в словесному описі цієї історії він уже став неабияким майстром.
– Розумієте, я маю честь бути учителем фізики шостого класу гімназії. Нещодавно я вирішив продемонструвати учням свій новий винахід під номером 137, який я умовно називаю «Апаратус літалус»…
– О пресвята діво Маріє! – завив Фікса. – Ну чому мені завжди щастить на ідіотів!
– Сам ідіот! – образився Кльоцка і закрився від цього хама з підбитим оком і щурячими вусами газетою. – До речі, проблеми з головою не в мене, а таки у вас, – долинуло звідти на прощання.
Фікса подумав про револьвер. Чи, може, просто дати в диню цьому недобитому?
– Я маю на увазі струс мозку, – знову донеслося з-під газети.
«А-а, тепер все ясно, – Фікса помацав свою бідолашну голову. – Цікаво, – подумав він. – Як цей «Апаратус літалус» умудряється однією рукою тримати газету та ще й гортати її?».
Ніби на замовлення, сусіда раптом схопив часопис зубами, а рукою перегорнув сторінку на інший бік.
«Ну й одоробло!», – подумки вліпив компліменти Фікса, як раптом його погляд приклеївся до газетного фото і вже не міг звідти зрушити.
– М-м-можна газ-з-зетку, – попросив він благеньким голосочком.
Кльоцка навіть випірнув з-під сторінки, здивований такою переміною. «Я ще сам не прочитав», – хотів він промовити, але Фікса уже вирвав у нього газету і гарячково заходився щось вичитувати. Потім закинув голову догори і завив на всю горлянку. Це був крик пораненого звіра. Далі він хутко одягнувся і, не зачинивши дверей, прожогом вибіг з палати.
Ошелешений Адам Кльоцка мовчки за цим спостерігав, роблячи висновок, що струс мозку – хвороба не така вже й безпечна. Потім узяв газету і почав дочитувати статтю про чемпіонат Республіки з важкої атлетики.
«Боже! Яка дитина! – міркував він, розглядаючи фото нового чемпіона. – І дасть же Бог людині таке прізвище – Сила».
– Іван Сила! – захоплено повторив він уголос.
Але згадавши свого сусіда, вирішив обов’язково ввечері попросити лікаря перевірити його, винахідника Адама Кльоцку, що випав з балкона під час наукового експерименту, на наявність струсу мозку. «Четвертий поверх – це вам не фіґлі», – почав він гімнастику пальців незагіпсованої ноги.