На честь великої перемоги доктор Брякус дав Іванові Силі два вихідні. Не стільки для учня, як для себе. Адже все так несподівано сталося! Треба було поміркувати, що робити далі.
Іван, котрий у селі звик до постійної роботи, найгірше переносив байдикування. Тепер же через історію з агентом таємної поліції вони з Міхою остерігалися з’являтися на людях.
Довелося сидіти вдома. А для верховинця, що звик до постійного руху, нема гіршої каторги.
Та, промучившись одну добу, Іван вирішив, що вовка боятися – в ліс не ходити. На другий день він глибше натягнув картуза на очі і подався на вокзал.
У вантажників був саме обід, коли з’явився Сила.
– Хлопці, наш чемпіон іде, – вигукнув хтось.
– Підкидаймо Івана! – підхопило ще декілька.
І враз парубійко опинився в дужих руках, що почали підкидати його догори. Виявляється, вчора хтось купив газету і вся зміна зачитала її до дір.
– Ну й молодчина!
– Хай знають, що ми не ликом шиті!
Кожен хотів висловити Іванові підтримку. Якщо не словами, то хоч би по-дружньому плеснути по плечу.
З несподіванки Іван розчулився. Він згадав низеньку батькову хату, сестричку, братиків, чорнобриву задираку Маруську і, певна річ, улюблені галушки зі шкварками – (що не кажіть, а на чужині нам часто бракує улюблених до болю дрібниць, до яких так звикаємо вдома), і в його очах зблиснули сльози.
– Хлопці, та він плаче! – помітив невеликий на зріст, але міцно збитий Арсен Погуляй.
– От тобі й чемпіон! – усміхнувся у вуса геть сивий дядько Мотовило.
Вантажники розреготалися.
Пан Кривальський, що був заступником директора вокзалу і відповідав за порядок, схрестивши руки на грудях, спостерігав крізь вікно за незрозумілим збіговиськом біля багажного відділення.
«Чорти його батька! Що вони там роблять?», – природна цікавість і неухильне прагнення залізної дисципліни перемогли, і він з рішучим виглядом наблизився до вантажників.
– Що за бунт? Чому не працюєте? – різко спитав він найстаршого.
– Та от, пане начальнику, святкуємо, – вклонився дядько Мотовило, знявши картуза.
– Хіба сьогодні якесь свято? – дзвінким, як струна, голосом заперечив Кривальський, заклавши руки за спину.
– Так, свято! Нас навідав чемпіон Республіки! – вигукнув Арсен Погуляй і поклав долоню на плече Іванові.
– Що ти верзеш? – не стримався Кривальський. – Менше треба пити! За роботу, лайдаки!
– А-а, пан Кривальский ще не знає! – Арсен простяг заступникові директора заяложену газету.
Той швидко пробіг очима текст, потім здивовано глипнув на фото, далі – на Івана і ще раз – на фото.
– О! Сам Іван Сила! – розплився він у посмішці. – Я маю честь вітати вас у нашій установі. Може, зайдете на кавусю? У нас її пречудово готують!
– Дякую, – відказав Іван. – Маю роботу.
– Ви десь поблизу працюєте? – пана Кривальського годі було впізнати. Тепер він був сама люб’язність.
– Я працюю у вас, – засміявся Іван.
– У мене? – коняче обличчя Кривальського ще більше видовжилося. – Себто – як у нас?
– Я – вантажник, і коли ваша ласка, то вже взявся б до роботи. Страшенно хочеться щось подвигати, – Іван розправив плечі і пішов до товаришів, які вже почали тягати пивні діжки.
Кривальський так і залишився стояти, час від часу глипаючи то на газету, то на свої черевики. Він поволі побрів до свого кабінету, тереблячи рожеве вухо. Наступного дня в коридорі біля дверей заступника начальника з’явилася елегантна табличка: «Тут працював чемпіон Республіки Іван Сила – гордість нашої залізниці».
Щоправда, «гордість залізниці» про пам’ятну дошку так і не довідався. Відпрацювавши свою зміну, Іван повів хлопців до відомої пивоварні, щедро пригощаючи їх за наймиліше у своєму житті вшанування усіма сортами цього пінистого нектару та вудженими смаколиками.