Ісак

У Лени день народження лише раз на рік, як і в решти людей, але дехто вірить, що він буває й частіше. Вона торочила про день народження постійно. І ось він уже наближався.

– Можеш собі уявити – дев’ять років дев’ятого червня, га? – вдоволено спитала вона.

Її мама приїхала додому з пісенного свята й заходилася витирати фрукти, з яких збиралася робити мистецькі композиції. Ми з Леною їли.

– Атож, уявляю. А чого ти собі бажаєш?

– Тата.

Мама зітхнула й спитала, чи Лена хоче його загорнутим у папір, чи у вигляді подарункової листівки.

– Може, ти, донечко, бажаєш собі чогось іншого?

Ні, Лена нічого іншого собі не бажала, але коли ми вийшли надвір, вона все-таки хвильку постояла на сходах. А тоді прочинила двері й крикнула в хату:

– Велосипед!

* * *

Лена запросила на день народження увесь наш клас. Вісьмох хлопців плюс мене. За кілька годин до обіду я пішов подивитися, чи в них вистачить спеченого торта на таку громаду. Відчинила Ленина мама.

– Добре, що ти вже прийшов, Трілле. Може, зумієш її втішити.

Я сторопіло зайшов досередини.

Лена лежала на канапі. У неї був кепський вигляд.

– Ти захворіла? – нажахано спитав я.

– Так, захворіла! У мене обсипало живіт! – крикнула вона так, ніби це сталося через мене. – Тож ніхто не захоче прийти на обід і заразитися посеред канікул!

Лена пожбурила подушкою в стіну – аж у всій вітальні затремтіли картини.

Оце так біда.

– Ох, Лено, – зажурено мовив я.

Трохи перегодом навідалась моя мама, щоб пересвідчитись, чи не заважаю я оздоблювати торт.

– Ну от, а ти що, Лено, захворіла? – і собі спитала вона, присівши край канапи.

Мама неабияк розумілася на дитячих недугах. У неї було чималенько дітей.

– Як ти гадаєш, Карі, що в неї? – спитала Ленина мама, заносячи до вітальні чай.

Мама вважала, що в Лени була вітряна віспа. Коли мені було три роки, я хворів на вітряну віспу, сказала вона, а на неї хворіють не більше одного разу. Отже мені все-таки можна було прийти до Лени в гості. Якщо Лена здужає мене прийняти.

Лена здужала мене прийняти, і о шостій годині я з’явився до неї причепурений і з подарунком. Я подарував їй гру в крокет. Напевно, Лені вона подобалась. На її думку, крокетні молоточки можуть багато на що згодитися. Ленина мама прилаштувала у вітальні ліжко, і Лена, сидячи в ньому, віддавала накази, мов королева. Ми дивилися DVD, до того ж нам належав цілий вершковий торт. Лише один раз Лена через свою дурнувату вітряну віспу спалахнула гнівом і пожбурила в стіну булочку з корицею.

– Отак би жбурнути в тебе, – сказала її мама й зітхнула.

До вечора день народження зіпсувався, і я подумав, що краще піти додому. Однак Лена не відпустила. Хай йому грець, сказала вона, не годиться, щоб єдиний гість вшився в половині восьмої, якщо свято триває до дев’ятої. Тоді я взяв ще один шматочок і сидів, поки Лена заснула в своєму ліжку.

– Я говорила з черговим поліклініки, – шепнула мені Ленина мама. – Лікар буде на цьому кутку ввечері, тож, напевно, зайде.

Нараз хтось постукав у двері. Я витягнув шию і виглянув у передпокій. Лікар був молодий, як звичайно вони всі бувають, і гарний з виду. Дорослі хтозна-скільки віталися в передпокої та розсипалися в усмішках, і, ступаючи до вітальні, лікар обернувся й знов усміхнувся Лениній мамі так, що перечепився за поріг і майже ввалився в кімнату.

– То це ти хворий? – спитав він мене, коли таки віднайшов рівновагу.

– Ні, я раніше хворів, – гордо відповів я і тицьнув пальцем на Лену в ліжку.

Якби я цього не зробив, то лікар, напевно, на неї сів би. Ото було б лементу! Зате тепер він сів поруч і обережно поклав руку їй на плече. Лена спершу лупнула очима, а потім і зовсім прочумалась. Вона глипнула на лікаря, наче він звалився з неба, продерла очі й придивилася до нього пильніше. Тоді підвела голову з подушки і, сяючи радістю, крикнула:

– Тато!

Шматочок торта, який був у мене в ложці, впав на блюдце.

– Але ж, мамо, у мене є велосипед! – кричала вона далі й сміялася від радості, сидячи в ліжку з висипом на тілі, температурою і всіма тими дурницями.

– Я… я лікар, – затинаючись, мовив лікар.

– Мамо, він ще й лікар! Як зручно!

З кухні прибігла Ленина мама.

– Лено, він усього-на-всього лікар, – пояснив я, відчуваючи, що ось-ось вибухну сміхом.

Я не знав, як мені стриматися, тож розраховував на те, що він собі піде, хоч Лену то геть розлютило б. Зараз її, звісно, настільки виснажила температура й вітряна віспа, що вона не мала сил лютувати. Вона тільки натягла ковдру на голову й знов плюхнулася лантухом на подушку.

Коли лікар подивився Ленину вітряну віспу, до наступного порому лишалося більше години, і Лена запросила його на своє свято. Звати його було Ісак. Він зізнався, що тільки-но розпочав лікарську практику, тож боявся неправильно встановлювати діагноз і всяке таке.

– Але ж у мене вітряна віспа? – спитала Лена.

Атож, Ісак був цього певен. Нема сумніву, що в Лени вітряна віспа.

Коли ж лікар зібрався йти, то побачив у пральні мотоцикла. І тоді ми дізналися, що і в нього є мотоцикл, а все закінчилося тим, що дорослі так забалакалися про мотоцикли, аж він мало не запізнився на пором.

– Трохи свята вдалося, – задоволено сказала Лена, як Ісак урешті-решт пішов.

Її мама дивно всміхнулася й кивнула головою.