«Різдву радіймо» посеред літа

Невдовзі Лена одужала. І як уже звелася з ліжка, то вирішила стати воротарем. Поки хворіла, вона дивилась один футбольний матч по ТБ.

– Воротар усім верховодить, Трілле. Він кричить решті, куди бігти.

Мені подумалося, що Лені пасувало б бути воротарем. Вона – єдина дівчина в нашій футбольній команді і швидко без жодної на те причини гнівається. Хлопці з команди, як правило, часто навмисно її до того доводять, і Лена сама собі дивується, чого вона грає в команді з ідіотами.

Улітку немає ані футбольних тренувань, ані змагань, та ми з Леною багато граємо, особливо на скошених полях. Тільки от наш м’яч знов десь подівся. Я його ніде не знаходив. Урешті-решт довелося спитати мами, чи не купила б вона мені нового.

– Ні, і ти знаєш чому, Трілле. В цьому році ти вже губиш другого м’яча. Про це не може бути й мови.

– Але мені потрібен м’яч, мамо! – вигукнув я.

– То сам його, Тріллику-голубчику, й купуй.

Дорослі кажуть такі речі, навіть не задумуючись над тим, як нелегко купувати щось тому, у кого не водиться грошей.

Неподалік у гамаку сидів Маґнус і грав в якусь гру на своєму мобільнику. Маґнус завжди має гроші. Ціле літо, кожен Божий день він зі своїм товаришем бере гітару й чеше до міста. Там вони грають на вулицях, а люди кидають їм у капелюха, що лежить у них перед ногами, гроші. Я дивився на нього й дещо собі виснував. Мені також треба податися в місто. Але, звичайно, з Леною.

– Ти думаєш, ми стоятимемо посеред вулиці й співатимемо, а всі слухатимуть? – спитала вона, коли я зайшов до неї й розповів про свій план.

Вона саме наминала свій персональний леносніданок, що вкрай шкідливий для здоров’я. Такий людина готує лише тоді, коли лишається вдома сама.

– Нам треба на чомусь грати, – пролопотіла Лена в перерві між пережовуванням. – Інакше ніхто не кидатиме грошей.

– Але ми можемо грати на блокфлейті, – сказав я.

– Блокфлейта годиться, – відзначила Лена.

Так усе й вирішилося.

Нам довелося тренуватися. Ми так давно не брали до рук флейти, аж майже забули, що вони в нас були. Ми заходилися грати на нашій кухні, але невдовзі мама сказала, що їй треба послухати по радіо щось надзвичайно важливе й попросила нас піти кудись інде. У вітальні ми грали тільки в одному тоні, поки тато сказав, що це чудово, але по четвергах голова його не витримує таких гучних звуків. Тоді ми гайнули до дідуся, та в його слуховому апараті щось почало пищати, тож нам і звідти треба було вшиватися. Зрештою ми подалися в сарай і всілися на старому тракторі.

Ми грали й грали, але тільки одну пісню, яка в нас обох виходила, і то була «Різдву радіймо». Ми її виконували на різдвяному концерті в школі.

– О, мене морозець дере по шкірі! – вигукнула Лена, бо їй здавалось, що грали ми надзвичайно гарно.

Наступного ранку сяяло сонце, було 25 градусів тепла. Море скидалось на блакитне простирало. Дідусів човен мріяв удалині маленькою крапкою. Ми з Леною бігли до пристані й там чекали ще хвилин десять. А коли заходили на пором, то поховали блокфлейти під футболки, хоч тато їх помітив. Він постукав пальцями по сумці з квитками й обвів нас суворим поглядом.

– Щоб я не чув на поромі ані звуку! Це заважатиме капітану, і він може звернути з курсу, – мовив він.

Ми пообіцяли. І тато більш нічого не питав.

Я люблю наш пором. Там є гральний автомат, де Мінна знає, як хто виграє, а Лена знає, як хто програє, і східці з поруччям, на якому можна сповзати вниз, і ятка з великими млинцями, намащеними маслом і потрушеними цукром. Їх готує Марґот. Вона старенька і може витріщатись, коли хтось надто довго щось допитується. Я і Лена приятелюємо з Марґот. Здебільшого ми товчемося біля неї, якщо тато зайнятий, але іноді вибираємось на горішню палубу й плюємося в море, а часом нам дозволяють зайти в стернову рубку, якщо ті, що там стоять, у доброму гуморі. Того дня ми помчали зразу до Марґот.

– О, Тріллуньо і Лена! Яка я рада, ціле літо вас не бачила! – мовила вона, тільки-но ми зайшли.

– Та ну, але ви, мабуть, про нас чули? – спитала Лена.

– Атож, чула, – вона зізналась, що дещо чула, скажімо, про ковчег і гній.

– Не варто вірити всьому, що чуєш, – сказала на те Лена.

Тато не хотів відпускати нас самих у місто, та ми стали канючити. Маґнус уже був там. Ми знали, де саме він грає. Нам навіть видно було його від пристані! Врешті-решт тато поступився. Якщо ми пообіцяємо весь час триматися Маґнуса, то можемо пропустити один рейс. Але потім мусимо знов з’явитися на пором. Ми пообіцяли. І тоді почесали хідником до Маґнуса. Він зі своїм товаришем Гассаном саме співали пісню і не дивилися на нас, поки її не закінчили.

– Що ви тут робите? – спитав Маґнус, що був не дуже радий нас бачити.

– Будемо заробляти гроші на новий футбольний м’яч, – відповів я і показав йому свою блокфлейту.

Маґнус і Гассан переглянулись і розсміялися. Отут уже я міг зрозуміти Ленин гнів.

– Уяви собі, ми їх заробимо! – закричала вона на Маґнуса. – А ще ми, на жаль, мусимо стояти поруч із тобою, бо так звелів твій батько!

І перш ніж хто-небудь на щось зважився, вона потягла мене на лавку, що стояла поруч, стягнула з моєї голови кепку й кинула її перед нами додолу.

– Починай, Трілле!

Я забув, скільки людей мають звичку сновигати хідником. Мені здавалося, що я знепритомнію на місці.

– Лено, я навіть не знаю, чи мені хочеться грати, – прошепотів я, не ворушачи губами.

– Ти хочеш мати футбольного м’яча чи не хочеш?

– Хочу.

– Тоді грай, мерщій!

У мене тремтіли коліна. Найкращий мій друг долічила до трьох. А потім ми стояли на лавці посеред хідника й грали «Різдву радіймо» так, що в Лени морозець дер по шкірі. Я не зводив очей із блокфлейти. Коли ми закінчили, ніхто не заплескав у долоні. Люди проходили мимо і край.

– Ще раз, – безпощадно скомандувала Лена.

І ми заграли ще раз. Здається, людей страшенно діймала спека і всілякі клопоти. Аж раптом надійшла якась пані, що схопила чоловіка за руку й вигукнула:

– Глянь-но, Ральфе, які вони милі!

Це вона казала про нас із Леною. Ми заграли ще раз, і та пані зі своїм чоловіком, що звався Ральф, поклали в мою кепку двадцять крон. Після цього зупинилося більше сімнадцяти осіб заразом, що хотіли послухати різдвяну пісню. Тоді мені на хвильку знов здалося, що я знепритомнію, однак я заплющив очі, думаючи про футбольний м’яч, і намагався втриматися на ногах. Усі плескали в долоні, сміялися й гукали: «Ще, ще!» Навколо лавки скупчилась ціла юрба. Ми з Леною були майже як поп-зірки. А одна пані навіть сфотографувала нас і спитала наші імена. Лена схилялася в глибокому поклоні щоразу, як ми догравали «Різдву радіймо». А я кланявся праворуч і ліворуч так, як то робив тато, коли диригував змішаним хором.

– Мабуть, годі, – зрештою сказав я.

У мене геть спітніли долоні. Лена заглянула в кепку й кивнула головою. Ми подякували й злізли додолу.

Кепка була важка від монет. Ми зарозуміло всміхнулися до Маґнуса й Гассана і побігли до крамниці спортивних товарів біля ратуші. Про тата ми забули зовсім.

– Не вистачає 42 крони, – сказав чоловік за прилавком, перелічивши всі наші гроші.

Чуб у нього на голові стирчав на всі боки, і вигляд чоловік мав незворушний. Ще й губа була відкопилена. Я помітив, як Лена трохи подалася вперед і стала придивлятися, що в нього за губою. То був похмурий чоловік.

– Ет, 42 крони ми запросто заробимо, – сказала Лена.

Ми стали на східцях перед крамницею спортивних товарів. Людей на хіднику було обмаль, але ми грали й грали. Врешті-решт за 10 секунд ми впоралися. Аж тут надвір вискочив похмурий чоловік.

– Перестаньте пищати! Це відлякує покупців!

– Ми не можемо перестати. Нам не вистачає… – Лена глянула на мене.

– 26 крон 50 ере, – додав я.

Чоловік закотив очі під лоба. Тоді застромив пальця в рота, вийняв з-за губи обслинений клубок жувального тютюну й пожбурив його нам просто під ноги. Заходячи в крамницю, він хряснув дверима.

– Йому доведеться пройтися в кабінет директора, – суворо мовила Лена, і потім ми знов заходилися грати.

Ми дограли тільки досередини, як двері крамниці відчинилися знов і похмурий чоловік заревів:

– Вимітайтеся геть і не пищіть мені тут! Ось вам, шмаркачі, ваш м’яч!

Коли ми стояли біля крамниці з новим футбольним м’ячем, я зненацька згадав про тата.

– О, ні! – скрикнув я, і ми зірвалися бігти. Пором зробив три рейси, й тато гнівався десь так, як я й боявся. Він, тато, коли гнівався, мовби ще наростав і червонішав.

– Ми більше ніколи так не робитимемо, – пообіцяв я.

– Ніколи більше не робитимемо! Ніколи більше не робитимемо! Але ж ви з Леною ніколи нічого не робите двічі! Ви просто втелентуєте щось інше!

Лена привітно на нього глянула і взяла його за руку.

– Бачите цього м’яча? – спитала вона. – Це м’яч професіоналів.

Я помітив, що тато нами трішки запишався. М’яч йому сподобався, і він захотів його випробувати. Та не так легко було зробити фінт із сумкою квитків і в дерев’яних черевиках на ногах. Раптом обоє черевиків і м’яч красивою дугою перелетіли через борт. Я ляснув себе по лобу. Таж ми стовбичили на хіднику й грали «Різдву радіймо», мало не простягнувши ноги, а тато гилить м’яча в море ще до того, як ми спробували в нього пограти!

– А тепер стрибайте в море й діставайте його, – сердито крикнула Лена.

Тато й гадки не мав стрибати в море. Зате він скочив на пристань і попросив у німця, що ловив рибу, сачка й щасливо витягнув м’яча на сушу. Черевики зникли в морі. Потім тато обілетив усіх пасажирів і, захопивши нас із Леною, повів до кіоску Марґот.

– Не скажемо нічого мамі про те, що ви з Леною самі ходили сьогодні в місто. О’кей, Трілле?

Я пообіцяв.

Але це мало що дало. За день у газеті помістили наш із Леною великий знімок. Виявляється, що пані, яка фотографувала нас на лавці, була журналістка.

– Ну ж ти, Тріллуню, й хитрунець, – мовила мама, звівши очі від газети.

Я пообіцяв їй зіграти «Різдву радіймо», щойно матиму час.