Коли маєш таку сусідку й такого найкращого друга, як Лена, відбувається багато чого цікавого, але часом я ловлю себе на думці, що мені більше подобаються звичайнісінькі дні. Такі собі дні, коли не стається нічого надзвичайного, цебто, коли я наминаю печінковий паштет із окрайцем хліба і ми з Леною граємо у футбол або шукаємо крабів і теревенимо про буденні речі, і ніхто з нас ні на кого не сердиться.
– Ти гадаєш, що звичайні дні кращі за Різдво? – спитала Лена, коли я спробував пояснити їй свої міркування.
– Ні, але ж Різдво не може бути щодня, – відповів я. – Інакше воно спротивиться.
Лена мене запевнила, що якби Різдво було набагато частіше, то воно їй аніскілечки не спротивилося б, і ми більше про це не говорили. Зате ми грали у футбол. І поки я на осонні посилав Лені удар за ударом, мені здавалося, що це був чудовий звичайний день.
– От би мати тата, щоб грати з ним у футбол. Такого, який бив би дуже сильно, – сказала Лена, ухилившись від одного з моїх найкращих ударів.
Я зітхнув.
Ми сіли перепочити на моріжку, а Мінна, що збиралася малювати балкон, примостилася поруч. Ми з Леною пересміхнулися. Мінна майже так само, як тітонька-бабуня, вміє оповідати всілякі бувальщини і залюбки їх оповідає. І тепер ось вона лягла долілиць і заходилася розповідати нам, чому нашу бухту прозвали Крихтою-Матильдою.
– Ось чому, – почала вона. – Колись у цей фіорд заплив португальський розбійницький корабель, а на носі того корабля було встановлено дивовижну галеонну фігуру – вродливу панну Матильду.
– Галеонну фігуру? – перепитав я, і Мінна пояснила, що галлеонна фігура – то велика дерев’яна лялька, яку вбирали в красиву сукню і в якої розвівалися на вітрі коси. Таку ляльку в давні часи кріпили на кораблях. – А тоді налетів шторм, – вела далі Мінна. – Нечуваної сили й смертельно небезпечний шторм. Корабель перехиляло з боку на бік так, що неможливо було його вести, і врешті-решт наша бухта заходила ходором. Прекрасну Матильду розтрощило об прибережне каміння на крихітні тріски – десь отам, де ми звичайно гасимо купальське багаття розкидачем гною.
– Йой, – майже хором зойкнули ми з Леною.
– Морські розбійники так і не повернулися додому. Вони познаходили собі дружин і звідтоді осіли в нашому місті. Тож і назвали вони бухту Крихтою-Матильдою на честь своєї знищеної галеонної фігури, що була розтрощена об прибережне каміння.
Мінна прихилилася до нас із Леною ближче й зашепотіла:
– Один із них був прапрапрапрадідом дідуся.
Виявляється, у дідусевих жилах тече кров морських розбійників!
Я довго нічого перед собою не бачив, бо задумався про те, що здавалося мені чимось просто фантастичним.
– Мінно! – зрештою озвався я. – У мені також тече кров морських розбійників, еге ж?
– У ваших жилах тече кров морських розбійників, у всієї родини, окрім мене, бо мене вдочерила індіанська принцеса, – розсміялася вона і пішла, стоячи на руках, аж до будинку – малювати балкон.
Лена підхопила футбольного м’яча й ну підкидати його вгору, а я сидів долі, почуваючися, далебі, іншим хлопцем, аніж був кілька хвилин тому. В моєму тілі грала кров морських розбійників.
– Може, через це я стільки всього вичворяю? Бо не можу нічого вдіяти? В мені грає кров морських розбійників, – сказав я Лені.
– Та ну! Її лишиться дуже мало, адже вона вся витече, щойно в тебе зацебенить із носа, – непривітно мовила вона.
Мабуть, Лена, стоячи там, де стояла, уявила, що в її жилах тече трохи крові морських розбійників.
Я подивився на море. Дідусь сидів у своєму човні, й нічого дивного в тому не було. Він же морський розбійник!
– Лено, може, покатаємося в гумовому човні? – запропонував я, відчуваючи, що кров морських розбійників у моїх жилах також прагне моря.
Лена кинула на мене зажурений погляд, але стягнула з рук воротарські рукавиці.
– Гаразд. Є нагода побувати там, де розтрощило Матильду.
А трохи згодом Лена з величним виразом обличчя сіла в ясно-жовтий гумовий човен у рятувальному жилеті поверх довгої червоної сукні своєї мами. Я сумнівався, що їй хтось дозволив пливти в море в такій сукні, але нічого не сказав.
Ми кружляли довкола хвилерізу. Я сидів, відчуваючи себе морським розбійником, радий і задоволений, та Лені, що перехилилася через ніс човна, відразу ж стало нудно бути галеонною фігурою.
– Насувається шторм, – наказовим тоном мовила вона.
Я заходився розгойдувати човна сюди-туди так, що Ленині коси опинились у воді. Сама вона була безрушна, мов колода. Та врешті-решт таки озирнулася й нетерпляче спитала:
– Ти скоро мене трощитимеш, га?
Я знизав плечима та обережно повеслував до хвилеріза. Човен поволі плив уперед. Однак тієї миті до берега саме причалював дідусь на своєму моторному човні. Він здійняв великі хвилі, й одна з них із такою силою пхнула гумового човна, що ми з грюком ударилися в цементний мур.
Гумові човни не зчиняють грюкоту. Зате голова галеонної фігури гримнула добряче.
– Лено! – ревнув я, побачивши, що вона безживно звисає з носа човна. – Дідусю, Лена мертва!
Дідусь чимдуж кинувся до нас і витягнув Лену на берег.
– Агов, сусідочко, прочумуйся, – мовив він і обережненько її потряс.
Я сидів на веслах і не знав, що робити. Плакав та й годі.
– Ох… – застогнала Лена.
Вона розплющила очі й глянула на дідуся так, мовби не впізнавала його. Тоді знов злегка застогнала.
– Ну-ну, – мовив дідусь, – не хвилюйся, ми покажемо тебе лікареві. А ти, Тріллуню, перестань рюмсати. Нема нічого страшного.
Лена підвелася на лікті.
– Ні, Трілле, плач, плач! А хай тобі абищо, ти веслуєш мов той кретин!
Досі я зроду так не радів, як хтось мене обзивав таким лихим словом. Лена не померла, просто її добряче потрощило.
Але потім Лена збагнула, що в неї з лоба цебенить кров, і несамовито заверещала. Її повезли в місто на прийом до лікаря, а я, махаючи їй рукою з подвір’я, думав, що все-таки не буває звичайних днів, коли маєш таку сусідку й найближчого друга, як Лена.