Дідусь має звичку вставати вранці, перш ніж пташка, як він каже, какне на землю. Іноді, влітку, і мені вдається так рано встати. Тоді я вистрибую з ліжка і біжу на узбережжя. Часто дідусь уже в морі, і замість нього я бачу вдалині маленьку крапочку. Це найсумніше з усього, що я знаю, – стояти на хвилерізі в товаристві самих чайок рано-вранці, або ж і зовсім удосвіта. Але буває, що я встигаю.
– О ні, кого я бачу, Тріллуньо! – каже дідусь, і я страшенно тішуся.
Мені дуже добре з дідусем. Я знаю, що він любить мене так, як і я його. Однак Лені саме це важко зрозуміти.
Цього дня я встиг. І перш ніж годинник вибив шосту, ми з дідусем вийшли далеко в море. Ми тягали неводи й майже не говорили. Я відчував, як мені приємно бути з ним удвох на самоті.
– Мінна каже, що ми трохи морські розбійники, – подивившись на нього якусь хвильку, мовив я.
Дідусь випростався, і я розповів йому всю історію про Крихту-Матильду. І тільки-но закінчив, як він гучно зареготав.
– Хіба це неправда? – спитав я, і душа в мене похолола.
– Таж та голубонька Мінна бреше так, що й вуха сміються, – у дідусевому голосі бриніла повага. – Нам усім є чого в неї повчитися.
– Тітонька-бабуня каже, що не можна брехати, – нагадав я.
– Гм, – мовив дідусь, гамуючи в собі сміх. – То це ти через те вчора й гупнувся у хвилеріза? – спитав він трохи перегодом.
Я кивнув і раптом згадав Лену, що приїхала додому напередодні ввечері з пов’язкою на лобі. Рану зашивав Ісак. Вона тим була задоволена. Гірше було те, що через невеличкий струс мозку їй доведеться цілий тиждень лежати в ліжку.
– Йой, – сказала мама, довідавшись про таке.
Раніше, коли в Лени ставався струс мозку, всі в Крихті-Матильді мало не божеволіли. Лена завжди не надто довго лежала в ліжку.
Тепер вона стояла зверху хвилеріза, мов якась тоненька скульптурка, й чекала, коли ми з дідусем причалимо.
– Вам би все ловити, ловити й ловити! – зненацька крикнула вона, коли ми стукнулись об хвилеріз.
Вона так лютувала, що небо над її головою, враженою струсом мозку, потемніло.
Сердешна Лена! Мені закортіло її чимось потішити, і я сказав, що я так і не побував морським розбійником, оскільки Мінна геть усе про Крихту-Матильду набрехала.
– Виходить, мене розтрощило зовсім даремно! – загорлала Лена й так тупнула ногою, що підстрибнув камінець.
Невдовзі я зрозумів, що в неї щось гірше за струс мозку, і через те вона так лютує. Лена вийняла пошту.
– Гляньте сюди, – сказала вона, тицяючи брошурою дідусеві в живіт. – Іде собі людина забирати пошту, сподіваючись отримати листівку чи щось інше, бо вона хвора і всяке таке, а в скриньці лежить реклама на шкільні ранці, що продаються в місті!
Я подивився на брошуру. На ній було написано «Початок навчального року». Лена страшенно любила літні канікули. Школи вона взагалі не любила.
– Я залізу в барліг, – запхинькала вона. – І спатиму до наступного літа.
Господи, як мені стало жаль Лену! Ніхто з нас не зронив ані слова, коли ми помаленьку клигали додому і між нами стриміли вудки.
– Авжеж, ви щасливий, що вже не ходите до школи, – промимрила Лена, звертаючись до дідуся, коли ми дійшли до будинку й стали під балконом. Дідусь зняв дерев’яні черевики й відчинив свої двері. Так, йому збіса пощастило: дідусь, здавалось, погодився з Леною. Хотілося, аби він приготував вафлі чи щось таке, від чого в нас поліпшився б настрій.
– Ні, буде свіжа риба й молода картопля.
– Бо ви, на жаль, не вмієте пекти вафлі, – похмуро сказала Лена, у голові якої було повно струсу мозку.
– Насправді наша бухта так не зветься, – сказав дідусь, готуючи їжу. – Ми називаємо її так лише через те, що кілька років тому тут жила пані на ім’я Матильда. У неї було чотирнадцятеро дітей і чоловік, який був такого малого зросту, що його прозивали Крихтою. Тож потім, коли він помер, Матильду стали називати Крихтою-Матильдою, так як ото називають мене Ларсом-Крайнім.
– І через те бухта теж стала називатися Крихтою-Матильдою? – перепитав я.
Дідусь кивнув головою.
– У таке навіть не пограєшся, – якось розчаровано мовив я.
– На щастя, ні! – вигукнула Лена.
Попоївши, ми з Леною вилізли на тую і мовчки там сиділи. Я дивився поміж гіллям на нашу бухту й відчував, як із мене витікало літо. Здавалось, ніби все трохи змінилося. Поля вже були не дуже зелені, а вітер не дуже теплий. Лена зітхнула, згадавши урок математики.
– Ох і сумно, що так минає час, – зрештою сказала вона.